Глибини душі людської

Глибини душі людської

Людина – це сама суть усього буття, його життєві соки. У ній зібрані всі таємниці світів, вона є їх квінтесенцією. У центрі всього сущого перебуває саме людина, а все інше – живе й неживе – утворює кола довкола неї. Так що певним чином Всевишній Творець пов'язав з нею кожну істоту, а її, людину – зі своїм божественним і священним притяганням, що закладене в совісті людини й служить їй опорою й джерелом сил та надій. Людина завдяки всьому тому, чим вона була обдарована, серед усього сущого схожа на слово, що віщує про речі, події й, звичайно ж, про Вседержителя, який прихований за ними, вона подібна до серця, не менш широкого й глибокого, ніж весь Всесвіт. У ній все суще отримало своє істинне значення, а матерія, набуваючи вишуканості, перетворилася у зміст. Її споглядання всього сущого – це виняткова здатність, що властива лише їй одній. Уміння читати й трактувати книгу світобудови – її привілей. А здатність бачити у всьому зв'язок із Творцем – її знання. І якщо дивитися на неї з недосяжної вершини цих особливостей, то коли вона мовчить, занурившись у себе, – вона праведно розмірковує, коли говорить – ділиться мудрістю, коли трактує й приймає остаточне рішення – виявляє любов.

Саме вона була створена так, щоб правити світом, і саме вона, усвідомивши весь зміст, що закладений у матерії, підносить його своєму Творцеві. Саме вона відчуває зв'язок між людиною, світобудовою й Аллахом, осягає його й розбудовує до рівня знання. Саме вона, відкривши таємницю потенційних сил і глибин, що закладені у ній, знаходить здатність вміщувати в одній краплі – океани, а у єдиній часточці світла – сонце. Через це вона з’являється попереду янголів. Як тільки-но вона ступила на Землю, так стопа її стала вінцем для тих, хто був там раніше за неї, а факт її народження тут став предметом гордості для цієї планети перед небесами. Усе суще – це великий океан, а людина – найкоштовніша перлина, що прикрашає його надра. Усі пласти світобудови – це галереї, зали й сцени, а людина – їхній глядач. Речі й події – це симфонія рівноваги, а вона – уважний і чуйний споглядач цієї незвичайної гармонії. Усе суще, що здавалося зануреним у морок і мовчання, осяяне світлом її думки й свідомості, окрилених вірою, засяяло і здобуло красу й принаду, що наповнили серця наші відчуттям Раю.

Допоки вона встановила на Землі своє царське шатро, знамено Істини у височинах горнього світу розвіювали ангели й інші небесні творіння Господа. Але щойно вона сюди прийшла, цей стяг набув ще більшого блиску і почав майоріти над цитаделями світу земного й фізичного. І ця крихітна в порівнянні з небесами планета стала вершиною й обрієм для вищих світів і величчю своєю зрівнялася з небом.

І поки віра для людини залишалася джерелом радості, іслам – способом життя, знання – живленням на життєвому шляху, а любов – джерелом внутрішньої динаміки, вона залишалася вінцем творіння. І земля, якою вона ходила, теж потребувала світла, яке вона проливала... Така була милість Всевишнього, а причиною цієї милості було особливе благовоління до людини. Це благовоління зробило її найрідкіснішою квіткою цього світу краси, і її єдиним соловейком у садах земного світу, що вважається тінню раю.

І ми не перебільшуємо, коли говоримо, що це скупчення галерей, які проходять одна в одній, яке ми називаємо світобудовою, було підпорядковане певному порядку й упорядковане заради неї (людини). І якщо говорити, що весь цей світ був створений для того, щоб стати садом для цієї найпрекраснішої квітки, а весь океан сущого – щоб бути для цієї перлини обителлю з перламутру – то це буде не перебільшення, а всього лише скромна констатація факту. І дійсно, оскільки все суще створене для людини, і лише в її руках воно набуває свого звучання й повноти змісту, то воно з нею пов’язане нерозривно. І якщо врахувати, що людина, у свою чергу, постійно потребує допомоги Творця, який їй все підпорядкував, то між людиною і її Творцем можна простежити такий міцний і нерозривний зв'язок, що відразу стає зрозумілим – метою творіння є людина і її вірне служіння Всевишньому.

Потреба людини настільки велика, що здатна поглинути її, і настільки глибока й бездонна, що поширюється на вічні світи. Адже людина була створена для вічності, і сама вічність очікує її приходу. А тому й бажання її і сподівання не мають меж. Її голод і її сподівання настільки невичерпні, що навіть усі світи не можуть їх задовольнити відразу. Явно чи потайки, свідомо чи ні, але вона завжди прагнула жити тут вічно й сподівалася на існування вічного притулку. Кожен, хто хоч трохи здатний відчувати, жадає побачити рай, його красу й розкіш, що є лише мізерною тінню Краси Лику Всевишнього й самого Великого Творця, найпрекраснішого із усіх прекрасних.

Так, кожен, хто здатен відчути істину, що прикрашає буття й події, і усвідомлює значущість свого місця у світобудові, перебуває на шляху істини. І одночасно він знає ціну собі і поважає Господа свого. А хто не усвідомлює свого становища, то він не може поважати ні себе, ні Владику свого. Більше того, він не здатен пізнати Його. А якщо й пізнає, то не зможе виявити до Господа тієї поваги, якої Він гідний. Істинна людяність вимірюється наявністю знання й здатністю плідно використовувати той зв'язок, який існує між рабом божим і його Владикою. Але там, де немає ні знання цього зв'язку, ні здатності його оцінити, людина, що є за своїми можливостями вищою за ангелів, може стати тим, про кого сказано в аяті: “Вони немов звірі, більш того – вони гірші за звірів", і впасти нижче найнижчих істот.

Так, цей зв'язок, який за своєю суттю є вірою, може, за словами одного нашого великого мислителя, зробити людину Людиною або навіть володарем світу. А безвір'я, яким позначається відсутність такого зв'язку, може перетворити її на хижого звіра. У суспільстві, що складається з таких “людей", усе дихає злістю, люттю, хтивістю, жадібністю, неправдою, лукавством, ревнощами й інтригами. І не випадково в ньому людина людині – вовк. Та й не можна називати суспільством або нацією ці натовпи. Їх можна назвати лише несвідомими юрбами. Напевно, виходячи серед білого дня на вулицю з палаючим смолоскипом, Діоген виражав свій протест і намагався пробудити в цих людей глузд. А от що писав Марк Аврелій (автор “Думок"): “Щоранку, виходячи в суспільство, я думаю, що знову маю зустріти істот, які прийняли образ людей. І якщо мені вдасться дожити до вечора, не налякавши їх або не ставши жертвою їхніх іклів, то я можу вважати себе щасливим". А от ще більш суворий підхід великої жінки, Рабії аль-Адавії: “Не занадто багато людей я бачу на вулицях. Те, що я бачу – це лисиці, вовки й інші істоти, що гризуться, репетують один на одного перед крамницями... Якось раз я зіштовхнулася з “напівлюдиною" і відразу накинула на себе габу". Однак зрозуміло, що жоден із зазначених авторів не мав наміру спаплюжити абсолютно всіх людей.

Такі висловлювання робилися насамперед для того, щоб виявити сутність тих, хто перетворив чесноти, закладені в людині, в елементи пороку. Якщо люди не будуть час від часу намагатися співвідносити свій зовнішній вигляд із цілями, заради яких вони були створені, і свій спосіб життя – зі своїм обличчям, не будуть прагнути згладити суперечності між метою й своїм нинішнім станом, між формою й змістом, то ніхто не зможе дати гарантій, що рано чи пізно вони не стануть перед нами в образах, які описали Рабія і Марк Аврелій.

А іноді серед цих людей зустрічаються й такі, які зовні виглядають дуже добре, але усередині них панує повний безлад. Такі люди становлять окремий тип. Один мислитель порівняв їх із будинками, які з вулиці виглядають чисто, красиво й навіть чарівно, а з двору – навпаки, брудно й навіть гидотно. Коли ви бачите їх із зовнішнього боку, вони вам подобаються, і ви їх цінуєте, але варто вам побачити їх з іншого боку, як ваша думка відразу змінюється, і ви їх нещадно критикуєте. Такими ж, як ці будинки, бувають і деякі люди. І наша думка про них завжди залишатиметься хибною доти, доки ми будемо дивитися на них тільки з одного – хорошого чи поганого – боку. Ми то будемо звеличувати їх до небес, то навпаки – дивуватися, як це ще вони ходять по землі. Дійсно, може бути так, що в тих, кого ми завжди поважаємо й занадто цінуємо, виявляються якісь порочні ознаки, а в тих, ким нехтуємо, раптом проявляються дивні шляхетні достоїнства. Але по-справжньому важливо те, що ми повинні бачити їх такими, якими вони є, і беручи за основу їхнє шляхетне начало, намагатися також облагородити і їхній темний бік.

Людина є дитиною рис свого характеру й своїх вчинків. Яка з її хороших чи поганих рис отримає над нею перемогу, такі риси вона і почне проявляти. Так вона іноді перетворюється на вовка й впивається своїми іклами в тіло рідного брата, а іноді в образі прекрасного Юсуфа несе сяйво у в'язниці і перетворює їх у коридори, що ведуть до раю. Іноді вона так очищається й підноситься, що мешканці небесного світу схиляють перед нею голову. А іноді чинить таке зло, що навіть сатані стає соромно за неї. І коли Мевляна говорив, що “іноді ангели схиляються перед нашою чистотою й витонченістю, а іноді біси жахаються нашої порочності", я думаю, він мав на увазі, що в людині ці два протилежні полюси одночасно занадто далекі один від одного і водночас, немов просочені один одним.

Іноді людина підноситься й стає недосяжною, як небеса, а іноді падає так низько, що виявляється гіршою за змій і скорпіонів. Вона настільки гнучка, а динаміка її можливостей настільки широка, що поруч із масою найрізноманітніших чеснот у ній одночасно знаходить пристанище і безліч вад. Поруч із цілим світом краси в ній межують такі пороки, які переходять за межі нашого земного світу. Віра, знання, любов і духовні насолоди близькі їй, як її власне серце. Любов до людей, бажання обійняти всіх і вся, прихильність до добра, самовідданість, небажання відповідати злом на зло, любов до любові й ненависть до ненависті, настільки ж рідні їй, як тремтіння її душі. А такі порочні почуття як скупість, злоба, ненависть, хтивість, засудження, брехливість, лукавство, інтриганство, корисливість, самолюбство, боягузливість, пихатість та ін., наставили для неї всюди своїх тенет і чекають години, коли можна буде піймати її на її власну слабкість, як на гачок. І хоча завдяки своїм прекрасним якостям і вчинкам вона має можливість стати володарем світів, нерідко потрапляє до пазурів своїх порочних почуттів і пристрастей і стає заручником власних вад. І хоча така людина й виглядає вільною, але це тільки видимість, а насправді вона лише негідний раб. Однак людина є вільною й шляхетною настільки, наскільки є сильною у борні із самою собою, зі своїми недоліками, у боротьбі, яку ми називаємо великим джихадом. Її вміння розвинути потенційні глибини свого духу й віднайти іншу природу, яка дозволила б їй завжди підтримувати зв'язок із Всевишнім, залежить від того, чи переможе вона у цій своїй духовній борні й чи відчує смак цієї перемоги завдяки скромності й покорі, які можна набути, лише згорнувшись калачиком у молитві.

Слабодухі люди, які не можуть, відокремивши себе від зовнішнього світу й позбувшися поверхових поглядів, зануритися у самих себе, які не вміють побачити власні вади та порожнечу і не здатні щодня “відбудовувати" себе наново, щоб не казали про духовний розвиток, завжди залишаються на одному місці. Та й більше того, варто їм зробити крок уперед, як вони опиняються на два кроки позаду. Такі люди, які упродовж усього свого життя так і не змогли врятувати свої очі й вуха, язики й губи, руки й ноги від напасті власного его, будуть жити наче раби й підуть із життя так само, навіть не помітивши цього. Ці люди, які опинилися у полоні власного фізичного єства, гідні співчуття. Бути улюбленими й шанованими – це право тих, хто зумів залишитися людиною й внутрішньо розвинувся. А любов до заручників власних пороків повинна виражатися в прагненні врятувати їх від власних недоліків і пристрастей. Це є вираження любові до людини, яка була створена шляхетною істотою, і любові до людини заради її Творця. Людина створена для того, щоб її любили.

Pin It
  • Створено .
Авторські права 2020 © Фетгуллах Гюлена веб-сайту. Усі права захищені.
fgulen.com є офіційним джерелом з Фетхуллаха Гюлена, відомий турецький учений і інтелектуальної.