Газети «Заман» Нуріє Акман

З серії інтерв’ю пана Фетхуллаха Ґюленакор. Газети «Заман» Нуріє Акман, 22 березня – 1 квітня 2004

Пан Ґюлен дав оцінку подіям, які мали місце в нашій країні і в світі, детально відповів на питання, пов’язані з розповсюдженими стосовно нього самого чутками, а також розповів як про сьогоднішні проблеми, так і про те, чим були для нього роки, що він їх прожив на чужині. Говорячи про той слід, який залишила у нього журба по батьківщині, Фетхуллах Ґюлен відмітив: «Ці п’ять років були, здається, найбільш гіркими роками мого життя».

Я брала інтерв’ю у Фетхуллаха Ґюлена 10 років тому в Ізмірі як кореспондент газети «Сабах». Це було поворотною точкою. Він вперше ділився своїми думками з журналістом, який прийшов «ззовні», відповідав на питання про те, хто він такий і що хоче робити. Наступного разу нам пощастило зустрітися через 10 років в Америці у процесі підготовки репортажу тепер вже для газети «Заман». Я кажу пощастило, тому що упродовж останніх 5 років, так само, як усі мої співвітчизники, цікавилася тим, як він живе в США, як ця довга розлука з батьківщиною відбивається на його почуттях і думках, а також – коли він повернеться до Туреччини. Я бажала бути першим журналістом, який отримає від нього відповіді на ці запитання, і щаслива, що маю можливість стати свідком цього вимушеного перебування за кордоном.

Розповідь про свої враження я хотіла почати з питання, яке найбільш цікавить як його прихильників, так і інших: де і як він живе?

Він знаходиться у домі свого племінника в маленькому містечку, в якому багато сосен, каштанів, дубів. Ях’я Кемаль описував у своїх віршах такий будинок, який стоїть під кипарисами, що дають прохолоду і приносять спокій в душу. Ось таке місце вдалині від галасливого натовпу, там, де час спокійно біжить не всередину, а зсередини, і лише іноді оживає з візитами турків, які відвідують США; Навколо будинку гуляють олені й стрибають білки, над дахом вдень тріпочуть крилами птахи, а вночі на вільному небосхилі у всій своїй недоторканій і недосяжній для земних вогнів красі сяють місяць і зірки.

Але Ви помилитеся, якщо подумаєте, що Фетхуллах Ґюлен здійснював довгі прогулянки у цьому лісі і надихався дзюрчанням тоненького і веселого струмочка, який впадає у невеличке озерце. Він виходив з своєї кімнати лише в час намазу та прийому їжі. Не тільки до лісу, а навіть у сад перед самим будинком за п’ять років не виходив і п’яти разів.

Чому? Звичайно, причиною цього були різні хвороби – від цукрового діабету до серцевої недостатності, від підвищеного тиску до високого вмісту холестерину у крові. Але думаю, що головною причиною був стан його духу. Деякі підтвердження цього припущення Ви знайдете у записах нашої бесіди.

Я стала свідком того, як знесилили його проблеми із здоров’ям, які звичайній людині важко перенести. День за днем, хвилина за хвилиною. Було очевидним, що найбільших страждань він зазнає через зір, але вважав за неввічливість надавати цьому значення, і намагався ретельно відповідати на мої нескінченні запитання. Лікар, якщо відзначав, що у нього піднявся тиск, підвищилася температура і почався пульсуючий біль у спині, і що він не в змозі більше промовити а ні слова,вимагав, аби ми зробили перерву, і відправляв його на відпочинок. Я сердилася на себе за те, що викликала його на розмову, хоча ще не закінчився період його адаптації до нещодавно встановленого у серці стимулятора, але не могла побороти професійну цікавість і говорила: «добре, на сьогодні досить,але давайте продовжимо завтра». А він відповідав: «так, якщо не помру».

Хоча він натякав, що я не дотримуюсь меж, мій егоїзм не бажав чути цього. З цього приводу слід наголосити, що не слід підпадати під вплив вигляду його на фотографії, як добре він виглядає і як ретельно одягнений

Адже я не постала перед ним, попередньо отримавши погодження на інтерв’ю, і вдячна за те, що він не відмовив на мої наполегливі прохання, хоча він вважає, що час оприлюднити свої почуття і думки ще не настав.

Я була присутньою під час його бесіди з гостями в один з тих днів, коли він почував себе добре. Я слухала його таким чином вперше. Це була дуже багатогранна бесіда, замішана на питаннях суфійської філософії, історії, географії, політики й літератури, звернена і до серця, і до розуму тих, хто слухав його, і здатна розкрити горизонти їхнього розуміння відповідно до інтелектуального рівня. Я думаю, як він міг так красиво говорити, поборовши внутрішні проблеми, які викликали фізичні страждання.

Він не відмовив також мені подивитися на кімнату, у якій він живе. Односпальне ліжко із простим покривалом з різнокольорових шматочків ситцю. В одному кутку – тренажер для ніг. Усі речі, які знаходились в кімнаті – це подарунки, які мають символічне значення. Земля, привезена з різних районів Туреччини, зберігається в поліетиленових пакетах і маленьких слоїках, мала пом’якшити гіркоту розлуки з батьківщиною.

Ці п’ять років були надто гіркими роками мого життя

Минуло близько п’яти років з того часу, як Ви прибули в Америку, чи не так?

22 березня мине п’ять років.

Що вам дав і що у вас забрав цей процес? Як відбився на Вашому здоров’ї, психіці?

У цього питання дві сторони. Я приїхав сюди головним чином заради лікування. У клініці «Майо» працює пан Саїд. Декілька разів був він у Туреччині. Одного разу приїхав з групою медиків. Вони бажали мене оглянути. З другого боку, мали місце переслідування. Розповсюджувалися чутки. Відбувалися також приємні зміни, такі як зростання терпимості в Туреччині, повага людей до свого становища, що деякою мірою стало навіть культурою.

У той самий час деякі кола відчували надзвичайну тривогу. Я мав проблеми з серцем. Підвищувався рівень цукру у крові. Рівень холестерину вийшов з-під контролю. Я приїхав в клініку «Майо». Мав намір пролікуватися у ній декілька днів і повернутися. Ці дні розтягнулись у місяць. Мені сказали, що повернення до Туреччини після всього цього може вкрай погано відбитися на моєму здоров’ї. Тут я, з одного боку, намагаюсь лікуватися. Було відкладення солей. Часто лягав в лікарню через серце. Разів зо двадцять. Окрім лікарень, нікуди не їздив. Коли приїхав сюди, мої проблеми із здоров’ям дещо посилились. Почасти від жалю, почасти від смутку. Тому я не читав газет, не слухав радіо. Думав, що зможу трохи заспокоїтися. Після подій, які трапилися зі мною, тут я дійсно трохи заспокоївся. Але моє серце палила туга за Туреччиною.

Сьогодні у світі у достатній мірі не знають, що таке мусульманство

Представники ісламу роками стверджували, що «іслам і терор несумісні», однак прийшло 11 вересня. Після цього в багатьох країнах, у тому числі й у Туреччині, почали рватися бомби. Ті, хто здійснював це, також з нашого середовища. Чи не повинні були ми повстати проти цього першими?

Так, ви маєте рацію. Сьогодні в світі у достатній мірі не знають, що таке мусульманство. Мусульмани повинні були вийти наперед і заявити: «У справжньому мусульманстві терору немає». Тому що в ісламі вбивство людини є кроком проти волі Всевишнього. Ви не маєте права вбити людину. Навіть на війні не можна завдавати шкоди невинним людям. Для цього ніхто не має права дати фетву (рішення муфтія в питаннях шаріату – ред.). Ніхто не може бути смертником, ніхто не має права прив’язати до себе бомбу і піти до беззахисних людей, хоч би якого віросповідання вони були. Навіть на війні на це дозволу не дається, хоч там усі рівноваги порушуються. Сказано, що не можна завдати шкоди дитині, не можна зачіпати тих, хто здійснює молитву у храмах. Не просто сказано колись. Що сказав наш Пророк, те саме сказав високоповажний Абу Бакр, що сказав Абу Бакр, те сказав і високоповажний Омар, що сказав він, те пізніше повторили й Салахаддін Айюбі, й Алпарслан, і Киличарслан. Й Фатіх (султан, який завоював Стамбул – ред.) сказав те саме. Сказав, і невпорядкований Константинополь перетворився на Стамбул. Тобто ні греки не робили шкоди вірменам, ні вірмени – грекам. Мусульмани не робили їм нічого поганого. Після взяття Стамбулу в патріархії повісили великий портрет Фатіха. Він був написаний у свій час. Він викликав до себе патріарха того часу і вручив йому ключ. Згадують про це з повагою. Не можна однобічно розуміти іслам (як багато розуміється сьогодні), який завжди з повагою ставився до всіх виявлень мислення.

Я з жалем повинен сказати, що в ісламському світі існують деякі незрілі проповідники, які не мають відповідної підготовки. Мусульманство – справедлива віра, її необхідно правильно сповідувати. На шляху до ісламу категорично неправильно використовувати будь-який неправдивий привід. Якщо мета є вірною, то повинні бути вірними також засоби, які використовуються для досягнення цієї мети. З цієї точки зору людина не може потрапити в рай, якщо вона здійснила вбивство. Мусульманин не може сказати: «Я уб’ю людину і потраплю в рай». Убивця не може отримати схвалення Аллаха, а найголовнішою метою кожного мусульманина є бути достойним прихильності Аллаха й прославити Його на весь світ.

Чи так вони розмірковують: раніше війна відбувалася на фронті, а зараз – усюди. І тому розглядають це як війну, як джихад? І думають, що у такий спосіб для них відкриється дорога до раю?

Правила ісламу відомі. Війну не можуть оголошувати люди. Війну не може оголошувати якась група, організація. Війну повинна оголошувати держава. Не можна вступати у війну, поки керівник держави не наказав, поки армія не мала наказу. У протилежному випадку, кожен може розпочати війну на свій розсуд. Знайде собі трьох-чотирьох, пробачте, бандитів, і разом з ними утворить фронт. А інший знайде собі інших бандитів. І навіть мислячі люди можуть розпочати війну між собою через те, що їх не задовольняють якості іншої сторони. Вони також піднімуться і скажуть: оголошую війну такому-то. Можуть сказати про кого-небудь, хто толерантно ставиться до християн, що він їм допомагає і послаблює мусульманство. Треба оголосити йому війну і вбити. А він у відповідь також оголосить війну. На війну не можна налаштовуватися, поки її не оголосила держава. Це не так просто. Неправильним є, якщо поступає хтось неправильно, неправильним є навіть тоді, коли так поступають навіть високоповажні вчені. Тому що це є протиріччям духу ісламу.

Ісламського світу як такого сьогодні не існує

Чому так стається в ісламському світі, якщо це є протиріччям духу ісламу?

Як на мене, ісламського світу як такого сьогодні не існує. Є регіони, де проживають мусульмани. Десь їх більше, десь – менше, але й це є мусульманською культурою. Є мусульмани, які знову створюють іслам у відповідності до свого розуміння. Під цим я не маю на увазі радикалізму вкрай жорстокого настрою мусульман. Людина повинна щиро вірити в те, у що вона вірить, і правильно виконувати те, у що вірить. Необхідно потурбуватися про мусульманство. Не можна стверджувати, що на територіях, які називають мусульманським світом, існують співтовариства у цьому сенсі. Якщо скажемо, що є, це буде наклепом на мусульманство. А якщо скажемо, що немає мусульманства, то це буде наклепом на людей.

Я не бачу можливості для того, щоб у теперішній час мусульмани робили внесок у рівновагу в світі. Я не бачу такої логіки в керівників. Ісламський світ сьогодні досить невихований, хоч якась просвіта й існує. Ви можете побачити це під час хаджу. Можете побачити це на конференціях, на круглих столах, у яких берете участь. По телебаченню, в парламентах. Йдеться про неабияку відсутність необхідного рівня. Вони не спроможні вирішувати світові проблеми. Можливо, спроможуться на це у майбутньому.

Тобто, на Вашу думку, вислів «ісламський світ» не слід використовувати?

Немає такого світу. Є особисте мусульманство. Є окремі мусульмани в різних частинах світу. Окремі, розділені між собою. Я особисто не бачу, щоб існували ідеальні мусульмани. Поки що немає таких мусульман, які могли б шляхом взаємодії створити єдність, спільно вирішувати свої проблеми, розмірковувати про всесвіт, глибоко вивчати його, при тому з Кораном, дуже ретельно досліджувати перспективу, створювати проекти заради майбутнього, визначити своє місце у ньому, і тому я не можу говорити про наявність ісламського світу. Виходячи з того, що ісламського світу не існує, кожен щось робить на власному рівні. Можна навіть сказати, що є мусульмани, які розцінюють те, що вважають правильним, самі, як вірне з позицій мусульманства. Не можна констатувати, що існує розуміння ісламу, відповідно якого прийшли до єдиної думки мусульманські вчені-богослови, перевіреного їхніми іджмами (погодження вченими-богословами з якогось питання – ред.), що спирається на помірковане розуміння Корану, багаторазово перевірене. Можна говорити про мусульманство у сенсі загальної культури.

Можливо, завжди так було. І буде до кінця світу?

Починаючи з п’ятого століття по хіджрі (мусульманське літочислення – ред.) – це так. Починається з періоду абасидів або з періоду появи сельджуків. Із завоюванням Стамбулу це становище ще більш погіршилось. Це період, який був уготований для нас долею. У наступні періоди двері для нових тлумачень були зачинені. Горизонти думки повужчали. Змінилась широта, належна духу ісламу. В ісламському світі стали з’являтися люди, які все більше були позбавлені совісті, неврівноважені люди, які не сприймають інших, які не здатні відкрити серце для кожного. Люди, які виставляли свої угрупування як причину й засіб попереду своєї мети. Ця обмеженість існувала також в обителях дервішів, у келіях, а також на жаль, в медресе. Усе це повинно бути змінено, оновлено людьми, які вправні у своїх висотах.

Фетхуллах Ґюлен бореться зі значними проблемами здоров’я. Відповідаючи на запитання Нуріє Акман, він переніс декілька нападів своєї хвороби. Його страждання відбилися на його обличчі, коли він відчував, що у нього підскакує тиск і його кидає в жар, інтерв’ю переривалося. Ґюлен, який говорив, що вгамовує свою тугу за батьківщиною, дивлячись на грудки землі, привезені з 50 різних місць Туреччини, поки що не думає повертатися до своєї улюбленої країни.

Стало відомим, що «Аль-Каїда» має підтримку і в Туреччині. Ви вже розказали про релігійний бік питання. Чи наявні інші ракурси?

Бен Ладен є одним з тих людей у світі, яких я ненавиджу більш за все, тому що він заплямував світлий образ ісламу, надав йому брудного іміджу. Навіть якщо ми докладемо всіх зусиль, аби виправити становище, на це підуть роки. Ми повинні будемо виступати повсюди на різних платформах, писати книги, пояснювати, що це не є мусульманство. Бен Ладен підмінив ісламську логіку своїми власними почуттями та жагою. Те, що він робить, є жахливим. А люди, що разом із ним, такі самі. Якщо в Туреччині є хтось, хто думає так само, то він також стає жахливим. Ми проклинаємо спосіб мислення подібних людей. Однак шлях до зупинення цього у вдаваному мусульманському світі, та як я вже наголошував, я не вважаю, що такий світ існує, а існують лише сторони, в яких живуть мусульмани, так ось цей шлях пролягає крізь вирішення проблем мусульман. Можливо, вони будуть думати про щось інше, обираючи людей, які будуть ними управляти? Або, можливо, проведуть реформи? Для того, аби виростити добре покоління мусульман, повинні вирішити свої проблеми. І не лише проблему тероризму. Це господня кара. Подібно до того, як наркотики та куріння – інша кара з гори. А також розбрат, незгода в народі – також. Невміння подолати бідність – окрема кара. Приниження з боку правлячих, погодження з таким правлінням, життя у постійному пригніченні – також кара. Як сказав Акіф (відомий турецький поет, ред.), усюди насилля, пригнічення, рабство, приниження, всілякі вади, патологічна залежність… Усе це – кара господня, особливо для нашої нації. Позбавитися усього цього, на мій погляд, можливо лише за умови порядності і чеснот, і шлях до цього знаходиться у відданості Аллаху.

Люди, схильні до тероризму, виросли в мусульманських сім’ях, на наших очах. Ми вважали їх мусульманами. Яку метаморфозу вони пережили, аби стати терористами? Чи не винні у цьому усі ми?

Ми винні. Винна і нація. Винна також освіта. Неможливо уявити собі, аби істинний мусульманин, добре засвоївши основи ісламу, став терористом. Людина, яка стає на шлях терору, навряд чи може залишатися мусульманином. Релігія не дозволяє вбивати людей заради досягнення своєї мети. А яких зусиль ми доклали, аби дати їм прекрасне виховання? Якими заповідями ми зв’язали їхні руки й ноги? Яке почуття відповідальності виховали в них, аби не очікувати, щоб вони стали терористами? Якщо людина утримується від терористичних дій релігійними цінностями, страхом перед Всевишнім, страхом перед Судним днем в ахіраті (у житті після смерті – ред.), страхом перед порушенням правил своєї віри, то це означає, що ми повинні були проявити велику чутливість у питанні віри. Можливо, і зараз існують деякі шляхи для того, аби впливати на ситуацію, яка склалася, але є намагання перекрити їх. Кажуть, нехай їх не буде. Тобто нехай в учбових програмах не буде навіть уроків культури та моральності. Ми говоримо, що усе необхідне для життя повинне прищеплюватися школою. У тому числі й знання про здоровий спосіб життя. Я вважаю, що цей урок повинні проводити лікарі. Повинні проводитися якісні уроки, пов’язані з життям, сім’єю, стосунками між подружжям, особливо в питаннях виховання дітей. Проблема криється не лише в тому, що Туреччина й удаваний Мусульманський світ знаходяться в наркотичних нападах, під гнітом жаги до азартних ігор, корупції. Корупція й злодійство розповсюджуються скрізь. Те, що можна розкрити, розкривають. Але залишаються такі питання, про які запитувати не можна. За них неможливо вимагати звіту. Тому все покривається й замовчується, й від цієї теми тікають.

Усе це – люди, які виховувалися серед нас. Усе це – наші діти. Як сталося, що деякі з них виросли такими? Як сталося, що деякі були виховані таким чином, що покладаються на силу? Як сталося, що вони повстали проти людства? Як сталося, що вони, вливаючись у власну націю, принесли їй «сюрприз» й підірвалися, як бомба? Усі вони виросли серед нас. Це означає, що були проблеми з вихованням. Означає, що в системі були прогріхи й недогляд, над якими слід задуматися й виправити їх. Значить, виховання людини не було поставлене на передній план. У цей час утворилися втрачені й скалічені покоління – молодь, яка не має духовного задоволення, яка позбавлена моральності. Хтось заплатив їм якісь копійки. Або перетворив на роботів. Дали якісь ліки. Зараз про це говорять, у тому числі й у пресі. Їх довели до непритомного стану. Їх примусили піти на вбивство, нищити людей, сказавши, що це і є метою, це і є ідеєю. За їхньої допомоги намагалися досягти чогось.

Цих людей перетворюють на роботів. На мою скромну думку, і в Стамбулі кояться такі само речі. Ті, хто бере участь в терористичних акціях – це не ті, хто вірує по-справжньому, й не ті, які вийшли з мечеті, бо вони не здатні на таке. Їхні знання про віру обмежені. Якийсь його наставник сказав: «Того слід вбити!» У Туреччині загинуло багато людей. Ця група вбила одного, інша – другого. 12 березня (1971 р. – ред.) люди тримали в руках закривавлені ножі. Втрутилися військові. 12 вересня (1980 р. – ред.) люди знову тримали в руках ножі, вбивали одне одного, намагаючись чогось досягти. Вони усі є терористами – як одна сторона, так і друга, лише придумали собі назви. Один говорить: «Я роблю це заради мусульманства». Інший: «Я роблю це заради нашої землі, заради своєї нації». Третій: «Я борюся з капіталізмом, експлуатацією». Усе це – лише слова. В Корані сказано: «слова». Реалії, які не мають жодної цінності. Але одне одного вбивали, і кожен – за ідею. Скільки людей загинуло за ці прокляті ідеї. Хтось з керівництва говорив: «Прибрати цього», його прибирали. І один говорив «прибрати», й другий. Можливо, стосовно нас з вами були такі вказівки, але доля не допустила того, щоб вони здійснилися. Я мав точні відомості, говорили: «Його теж треба прибрати». Усе це був терор. Його втілювали не лише мусульмани, а всі. Поступово такі справи стали звичними. Усіх привчили. Один з моїх добрих товаришів одного разу забив змію, пошкодивши їй хребет. А був проповідником. Випускник теологічного факультету. Я з ним місяць не розмовляв, сказавши: «У природі змії мають право на життя. За яким законом ти вбив її?» Але суспільство довели до такого стану, що усі звикли до великої кількості жертв, і якщо вбивали десятеро або двадцятеро людей, то казали: «Добре, що не так вже й багато людей загинуло». З цією звірячістю у нас змирилися: «Відбулися всього двадцятьма чи тридцятьма жертвами». Ось до якого стану довели суспільство.

Для того, аби запобігти усьому цьому, необхідна освіта. Держава повинна була прийняти відповідні закони й правила. Й у теперішній час окремі невеликі шари суспільства, які не постраждали почасти завдяки долі, і які протестують проти якихось незначних подій і бажають втрутитися у їхній перебіг, надзвичайно перебільшують дрібні деталі. Роблять з мухи слона, а з слона – муху. З цієї ситуації існує лише один вихід – навчити людей, що є правильним, а що – ні. Пояснити, що мусульманин не повинен бути терористом. Чому потрібно пояснювати? «…і хто зробив на крихту добра, побачить його, і хто зробив на крихту зла, побачить його» (Св. Коран, 99:7-8). Якщо ти вчиниш щось на вагу атома, то відповідатимеш за це. Коран говорить, що вбивство однієї людини прирівнюється до вбивства усіх людей. Ібн-і Аббас (сподвижник Пророка Мухаммада – ред.) говорить, що людиновбивця повік залишатиметься в пеклі. Якщо це є основним поняттям віри, то йому й потрібно навчати.

Такої самокритики, як в мусульманстві, немає ніде

Після 11 вересня ми побачили, що мусульмани більш схильні до теорій змов. Чи завжди винні «інші»? Чи завжди вони хочуть, щоб ми були «поганими»? Чому в мусульманських колах немає культури самокритики?

Необхідно відредагувати вислів «чому в мусульманських колах немає культури самокритики?». В мусульманстві існує самокритика. Усе, що не стверджувалося у Божому одкровенні, підпадало під критичний аналіз. Я не вважаю, що подібна самокритика існує десь за межами мусульманства. Наприклад, халіфу Омару в мечеті під час проповіді одна жінка заперечує: «Ти сказав це неправильно. Правильним буде ось так: «Якийсь військовий начальник говорить, що мені зробили те й те. У відповідь на це зовсім невідомий воїн, опираючись на свою криву шаблю, відповідає: «Ваше високість, те, що ти робиш, є бунтом. Якщо ти не вчинятимеш правильно, ми тобі…» Можна написати цілу книгу про те, як питання ісламу обговорюють між собою ісламські правознавці й богослови. У мусульманстві всі піддавали критиці одне одного. У цій критиці до якихось меж відносились поблажливо. Наприклад, Газалі (видатний мусульманський вчений, жив в ХІ ст. – ред.) написав книгу, у якій піддав критиці непослідовність філософів. У відповідь хтось інший написав книгу з негідною критикою. А у цей час існувала ісламська держава. Цю людину могли й наказати, але нічого не сказали. Він жив. Існувала велика кількість різних думок.

А сьогодні – ні?

Тоді було б правильним змінити питання наступним чином: необхідно шукати проблему не в мусульманстві, а в тих людях, які сьогодні не навчаються мусульманству, не знають його або неправильно трактують.

Фетхуллах Ґюлен сказав, що він схвалює зусилля уряду Таййіпа Ердогана для вступу в ЄС.

Як ви ставитеся до Таййіпа Ердогана (прем’єр-міністр Туреччини – ред.)?

Я не контактував з ним близько, ми зустрічалися з ним лише декілька разів у час його перебування на посаді голови муніципалітету (Стамбулу – ред.). Після того, як він обійняв посаду прем’єр-міністра, ми не зустрічались. Про нас щось говорили, ніби вони зустрічалися, зустрічаються. Усе це не так. Як на мене, він є людиною совісті, добре вихований. Здається працездатним, сміливим, рішучим. Я особисто схвалюю зусилля, яких він докладає у питанні вступу до ЄС. Він робить те, що потрібно робити. Є такі, кому він не подобається, які його не хочуть, щоб від не зробив. Навіть якщо він думатиме, як і вони самі, це їх також не втамує, оскільки він не є одним з них. Я до цього часу не бачив у ньому нічого негативного. Я не є політиком і ніколи не вступав у жодну політичну партію, ніколи не брав участі в голосуванні. Не було нагоди. Зараз я тут, під час минулих виборів був тут. Але треба визнавати те, що дійсно існує. Він не вкраде й не обдурить. Останнім часом ми дуже полюбляємо вислів «нагріти руки». Я знаю його як людину, який не робитиме цього. Вважаю, що він думає про благо для Туреччини. Але якщо виникне краще політичне угрупування, більш корисне для Туреччини, люди підтримуватимуть його. Це відомо лише Аллаху. Зараз Всевишній дає шанс їм. На мою думку, вони мають робити те, що є корисним для Туреччини. І ніхто не може перешкоджати цим позитивним змінам, не перешкоджати в ім’я Туреччини, хто б не здійснював змін. Якби це робив пан Бюлент (Бюлент Еджевіт – попередній прем’єр-міністр Туреччини - ред..), то й йому непотрібно було перешкоджати. Якщо це робитиме пан Деніз (Деніз Байкал голова опозиційної партії – ред.), так і йому не потрібно перешкоджати. Сьогодні Всевишній дав шанс Таййіпу Ердогану. Він сміливо піднімає певні питання. Якщо він дійсно обіцяє щось заради майбутнього Туреччини, і якщо помірковані люди, бізнесмени, погоджуються з цим, так і йому не треба перешкоджати. Існує демократія. Якщо його не люблять, його забалотують. Приведуть до влади когось іншого.

Як ви вважаєте, чи спроможна Партія справедливості й прогресу (партія, яка прийшла до влади в Туреччині у 2002 р. – ред.) наповнити змістом поняття «консервативний демократ», яке її члени використовують відносно себе?

Можливо, раніше вони були такої думки, але з часом люди змінюються. З цим треба погодитись. Років п’ятнадцять-двадцять тому мусульмани навіть не промовляли слова «демократія». Існувала Демократична партія, вони й цієї назви не промовляли. Не говорили : «давайте ми також станемо демократами». Мабуть, з часом люди змінюються. Можливо, вони зараз знайшли правильний напрямок. Вони докладають значних зусиль в питаннях демократії. Вагомість їхніх зусиль є зрозумілою з того, як вони намагаються зробити Туреччину членом ЄС. Зрозумілими є також їхні контакти з Америкою. Зрозумілим є навіть те, що вони мали переговори з Росією. Така демократична направленість мені здається справжньою, але що вони мають на думці, знає лише Аллах, оскільки те, що ми називаємо демократією, у дійсності деякою мірою залежить від підходів. У світі існують різні демократії. Комуністи, які знаходились у влади, називали себе демократами. Можливо, й китайці називають себе демократами. Америка також говорить про демократію, й Англія, й Бельгія. У світі існує багато-багато різних демократій. Існують християнські демократи. Існують буддійські демократи. Демократами можуть бути люди, які дотримуються одночасно з цим якоїсь віри, якогось розуміння, якоїсь філософії. Немає нічого поганого, якщо демократія має добросусідські відносини з ісламськими традиціями, звичаями й традиційним устроєм. Як на мене, така демократія може існувати.

До цієї демократії можливо навіть додати наступне. Потреби людини не обмежені лише світськими. Свобода думки, свобода слова, свобода заробітку… Давайте користуватися всіма, але частина мого «я» зведена до вічності. Я створений для вічності й не задовольняюся нічим, окрім вічності. Якщо демократія є повною, то вона повинна мати в собі щось, що відповідає цій моїй потребі. Вона повинна підтримувати й це. Тобто, демократія повинна мати й метафізичний вимір. Вона повинна мати одну з своїх сторін відкритою для наших не сьогочасних рахунків. Тих рахунків, які будуть пред’явлені нам на тому світі. Чому б не існувати такій демократії? Зараз, коли вони висловлюють свої пропозиції, я не знаю про їхні наміри. Якщо вони пропонують таку демократію, то на мій погляд, вона є дуже сучасною. Я вірю, що вони відверті у своїх пропозиціях демократії, у своїх спробах, у стремлінні до вступу в ЄС. Мені байдуже, як вони подивляться на мене, з ким вони мене асоціюють, як оцінюють. Для мене найвищою є прихильність Аллаха. І це я маю наголосити особливо.

Сум за Туреччиною я ховаю в своїх грудях

Юридично немає перепон Вашому поверненню. Чому ви надаєте перевагу перебуванню тут?

Я відчуваю неспокій. Колиб я не приїхав до Туреччини, ті, хто здіймав бурю, викликав смерчі, розповсюджував наклепи, видавав накази про страту, у той самий день зроблять те саме. У моєму віці, коли тиск піднявся до двохсот, його не могли збити за допомогою ліків. Я подумав, що мені важко буде жити, постійно слухаючи одне й те саме. Я залишився тут після виважених роздумів. Залишився, не погодившись з самим собою. Залишився, сховав біль у своїх грудях. Але я ніби побічно наблизив свою смерть. Деякі люди досить безсовісні. Пишуть про те, чого не може бути. Пишуть, хоча й знають, що це є брехнею. Не дивлячись на вплив з боку різних кіл, на пропозицію деяких, суд перетворили на «очищувач» – це не є раєм, не є пеклом дещо опосередковане (заочний суд над Ф. Ґюленом, який на той час перебував в Америці, не виголосив а ні звинувачення, а ні виправдав, а до того, відклав наступне засідання на 5 років – ред.). Це показує, що їхня совість намагалася сказати щось позитивне. Але в Туреччині склалася громадська думка, яку було створено стараннями деяких осіб, це був гнів. Це врахували. Тут я надавав покази американським прокурорам. Присягаюся, що прокурор виключив біля сотні питань звинувачень і над усіма сміявся: «Що це за право? Хіба можна звинувачувати в усьому цьому?»

Як Вас розглядають американські офіційні особи? У якості гостя чи як емігранта?

За ці 5 років я ні з ким не зустрічався. Коли прибув сюди у 1997 році, були деякі зустрічі. Були люди, з якими я раніше зустрічався в Туреччині. Були вчені, особи, які керують дослідницькими організаціями. Були люди, з якими я мав бесіди у дружній атмосфері. Але не мав зустрічей з жодним американцем, вважаючи, що в Туреччині це зрозуміють не так.

На вашу думку, як могли це тлумачити?

Говорять, що американці надають підтримку школам (турецьким школам, які було відкрито за останні десятиліття в різних країнах світу – ред.). До речі, я цього не спростовував. Спростовуй чи не спростовуй, все одно будуть говорити. В Туреччині частина впливових людей оцінювала все негативно. Я уникав зустрічей, думаючи, що їх так само розцінять. Було проведено конференцію на мій захист, були учасники. Була Елізабет Оздалга. Вона пропонувала зустріч, я відмовився. Була Ясемін Чонгар, яку я знав раніше. Її газета дуже наполягала, але я не погодився на зустріч. Була Аси Айдинташбаш. Не зустрічався, аби не дражнити декого. І тут є ті, які роздратовуються.

Є люди, які говорять про Вас, що якби Америка йому не сприяла, він не протримався б там стільки часу.

Я тут вважаюся служником віри. І тимчасовий дозвіл на проживання у мене як у служника віри. Поновлюю щороку. Одночасно з цим живу за рахунок авторських гонорарів за мої книги. Тут перебувають сотні людей, які знаходяться в такому самому становищі, як я. працюють в мечетях у різних місцях. Вони можуть не мати відношення до системи Духовного управління. Те, що я тут нерідко проводжу бесіди на духовні теми, я говорив й співробітникам ФБР, які приходили у зв’язку з наданням дозволу на проживання.

Чи виникає у Вас відчуття, що американці слідкують за Вами?

Я можу припуститися такої можливості й унаслідок відношення американців до решти світу, їхніх суджень, устремлінь, їхньої точки зору до ісламського світу й до турків. Вони й самі говорять, що тут кожний знаходиться з якогось боку під контролем. Але по відношенню до мене не виявляють неповаги.

Я шукаю людину, яка відчуває душевний біль

Наскільки я бачу, Ви, здається, схильні ще більше ускладнювати умови свого життя тут. Майже не виходите з будинку, з своєї кімнати. Я дізналася, що ви навіть не спускалися до озера, яке внизу. Чому ви так чините? Ви караєте себе? Чи Ви не маєте душевних сил, щоб зробити крок назовні?

Просто ходити, розважатися, отримувати задоволення – не в моєму характері. Навіть в юності, до служби в армії, я уподобав аскетичний спосіб життя. Іноді ходив у кофейню, сидів, думаючи, що можу бути комусь корисним. Я не хочу робити нічого, що не приносить користі. Якщо це навіть прогулянка, я хочу, аби вона була корисною. Тому сиджу в кімнаті, читаю свій Коран чи евраду езкари (молитви та імена Аллаха – ред.). Якщо маю можливість, то редагую чиїсь книги чи намагаюся написати те, що повинен. Я вважаю, що нести світло, бути корисним людям є найважливішим. До озера, дійсно, за п’ять років спускався, можливо, разів зо три. Навіть не оглянув повністю навколишні місця, де живу.

Природа несе своє умиротворіння. Чому Ви не хочете скористатися цією її стороною? Звуки води, великі дерева…

Лікарі також говорять, що в цьому віці я маю потребу й у кальції. Влітку іноді виводили мене й влаштовували хвилин на 15 поряд ось цих камелій. Тобто, це не є образою й не душевний стан, схожий на хворобу. Я й у Туреччині мало гуляв. Сидів і займався книгами. Якщо хтось приходить і сідає поряд, то надаю перевагу бесіді з ним. Так само було й у Стамбулі. Можливо, в юності гуляв. Ходив в гробниці святих, читав «Ай –син». Зараз мені більше подобається жити так.

Вас багато хто любить, але чи маєте ви друзів? Ви – ніби одинока людина серед натовпу. Чи я помиляюсь?

Якщо скажу, що мені потрібний в людині певний рівень, щоб мати можливість обговорювати деякі питання, то це буде означати, що я знаходжу в собі такий рівень, а так говорити про себе я соромлюсь. Я шукаю людину, душа якої сповнена страждань,з яким я можу говорити про стан в ісламському світі, в Туреччині. Шукаю стражденну душу.

Такої людини немає, чи не так?

Я не можу сказати, що є така людина, яка усім поділиться зі мною у такій мірі. Іноді вночі мене охоплює тривога, якась думка не дає мені спокою. Щось, що я бачив по телебаченню, або чув по радіо. Піднімаєшся і робиш намаз або читаєш молитву. Іноді й від цього стомлюєшся. Хочеться, щоб був хтось, кому можна вилити душу. Якщо стражданнями поділитися з кимось, вони полегшуються. Не можу сказати, що у цьому сенсі я маю вірного друга. Я маю дуже близького друга, дуже люблячого друга, але потрібна людина, яка поділяє твої думки, такий само, як ти, щоб він не виказував свого печалю, горів, як вогонь, був нескінченно вірний Аллаху, але не дозволяв відчути це, міг поділитися з тобою своїми проблемами.

У якійсь мірі я вважаю, що думати про себе є неповагою до самого себе. Якщо я повірив в Аллаха, то всі мої роздуми повинні бути про нього. Я постійно повинен думати про нього. Якщо я повірив у Пророка, то весь час повинен думати про нього. У своєму житті я постійно думаю про свій народ. Повинен думати про його благо. Я знаю, як ви зараз визначили, що немає такої людини, з ким я можу поділитися своєю зажурою у такій мірі, але ви розумні, повинні зрозуміти це. Я повинен визнати, що я одинокий.

Це доля улюблених релігійних діячів. Чи хочеш, чи ні, але між любимими й люблячими встановлюється відстань. Вони не можуть бути товаришами для своїх учителів. Це психологічний бік справи. Цікаво, у Вас це саме так?

Я кажу, моліться за мене, не забувайте мене в своїх молитвах. Якщо я кажу щось, то можу говорити, дивлячись вам в обличчя. Ви навіть стаєте для мене джерелом наснаги. Але те, що я так говорю, так думаю, те, що я декілька разів на день прирівнюю себе до нуля (а якщо ми прирівнюємо себе до нуля перед нескінченністю, то деяким чином її обмежуємо, адже Аллах нескінченний, а ми є нулем), усе це може змусити протилежну сторону відчути задоволення. Я не можу знати. Ви усвідомлюєте свою нікчемність, говорите про смирення, покору, сором’язливість, але не можете цього пояснити, або я не знаю, як це пояснити. Або я не можу переконати протилежну сторону. Взагалі, вважаю за недоцільне говорити про святість. Нікого не можна зробити святим. Мусульмани не можуть оголосити кого-небудь безгрішним. Священні (цінності – ред..) відомі усім. Можливо, висловлюють задоволення мною. Можливо, думають: «З ним не можна говорити про все, його не можна надто турбувати. Залишмо його у спокої, нехай він сам живе у своєму світі. Він має свої горизонти. Нехай він летить до свого горизонту, як голуб». Неможливо позбавити людей цієї думки. Ми разом їмо, разом сидимо за столом. Разом п’ємо чай. Іноді сидимо троє, п’ятеро за бесідою. Але, знов таки, завжди може зберігатися той стан, який ви помітили й з якого людина не може вміти вийти. З цього приводу я нічого не можу сказати.

Чи може відсутність у Вас товариша за духом бути пов’язана з тим, що люблячі вас люди недостатньо розуміють вас, не можуть сягнути ваших горизонтів?

Я не така людина, щоб мене було важко зрозуміти, досягнути. Я є простою людиною, що ногами стоїть на землі. Народився і виріс також у простій родині. Але я не спроможний перешкоджати тому, щоб вони знаходили в цьому перевагу. Не можу сказати, що мене не розуміють. Це буде несправедливим. Що, у дійсності, потрібно робити? Про це я говорив з мінбарів мечетей, у громадських місцях, на конференціях, на семінарах. Жодної організації не існує. Це люди сприйняли такі поради. Розійшлись на чотири сторони світу. Робили там щось й продовжують робити. І сьогодні роблять те, про що ми говорили. Це значить, що вони розуміють, розуміють навіть більше. Говоримо про діяльність у сфері освіти, говоримо про терпимість. Усе це виконується найкращим чином. Це також є наслідком схвалення. Якщо вони не будуть ставитися з такою повагою до ваших думок, до ваших ідей, то нічого з цього не зроблять. Якщо вони не довіряють вам, то нічого не будуть робити. Я думаю, що мої товариші вірять мені більше, чим потрібно, довіряють більше, чим належить. Ділитися чимось – це інша справа. Можливо, вони не виявляють своєї сутності. Можливо, я занадто багато розмірковую про свої проблеми, примушую інших слухати себе. Вони цього не роблять. З цієї причини їхня глибинна сутність для мене залишається до деякої міри прихованою. Можливо, я є нетерплячою людиною. Якщо говорять, що десь з’явились проблеми, то я засмучуюсь. Якщо говорять, що десь сталася якась біда, я засмучуюсь. А друзі, можливо, терплячі. Не роблять з цього проблеми, терпляче зносять це.

Події, які мали місце, змусили людей сумніватися у всьому, але не можна заперечувати, що існували деякі змови

Існує точка зору, що ісламська община схильна до теорій змов. Наприклад, були теорії, що 11 вересня було спровоковане Америкою. Існують також інші теорії змов як форма сприйняття світу…

У світі існують дуже поширені теорії змов. Адже змови існують. Й існують думки, які штовхають на те, щоб знищити половину світу, аби другу підкорити власним потребам. Для того, щоб знайти підґрунтя таких думок, можливо й створюється атмосфера параної. Існує й залякування. Але я нічого не скажу про те, чи розглядаємо ми 11 вересня в рамках цієї категорії. Однак завжди будуть розглядати можливість існування широкомасштабної змови. У всьому світі робиться одне й те саме. З цієї причини, коли за кілька років виявляється щось відмінне від того, про що писали, говорили про якусь подію, ми усі починаємо вірити в теорії змов. Відбулися вибухи в Стамбулі. І в інших місцях – теж. Люди волею-неволею думають, чи були ці виконавці перетворені на роботів, що здійснили таке? Або хтось хоче поставити такий-то світ поряд з таким-то світом, і тому ми відчуваємо на собі одну й ту саму несправедливість, одне й те саме пригнічення, одну й ту саму жорстокість? Чи зроблено це у якості заклику: «Приходьте! Будьмо разом!»? Тому що прикладів цьому так багато! Волею чи неволею, люди припускають й таку можливість. Останнім часом, коли усе це пишеться й говориться настільки відверто, до людини приходять навіть такі думки: ось він говорить так, а що за цим стоїть?

Події, які відбуваються у світі, змусили людей піддавати сумніву усе. Бачити у всьому змову. У засобах масової інформації також наявна ця тенденція. Взагалі, якщо ми навіть не будемо торкатися цього питання, безпосередньо таким чином все одно неможливо заперечувати існування в усьому світі окремих змов.

Мені здається, що в період, коли люди переймаються пошуком миру, такий фільм є недоречним

Вчора ввечері я дивилась фільм «Пристрасть», який розповідає про останні 12 годин життя Пророка Ісуса. Він здався мені надто провокаційним. Те, як юдеї й римляни мучили Ісуса (а.с.), має сильний вплив. Якби я була християнкою, то після перегляду дуже ймовірно, могла б стати ворогом євреям. Чи вважаєте ви, що такий фільм сприятиме справі збереження миру?

Скільки б не вивчалися шляхи збереження миру у світі, з давніх часів робиться одне й те саме. Я бачив також інші версії фільму. Власне кажучи, фільм «Бен Хур», був подібним до цього. У ньому улюблений нами Ісус (а.с.) терпів багато знущань. Це був фільм бельгійського виробництва. Ісуса грав актор європейського типу, з зеленими очима й світлим волоссям. Зазвичай звертають увагу на те, щоб він був близькосхідного типу, але тут було інакше І над ним також багато знущалися. Там також доноси робили юдеї, а знущалися римляни. Фільм «Пристрасть» я не дивився, мені лише розповідали. І там показане те саме, але в останньому випадку зайшли далі. Це вже на межі того, що євреї можуть називати «привидом антисемітизму».

Наскільки я зрозуміла, ви знаходите фільм «Пристрасть» неправильним?

Мені здається, що коли люди знаходяться у пошуку миру, такий фільм є недоречним. Навіть якщо він стосується євреїв та християн. В Америці теперішнє керівництво та демократи й так діють головним чином спільно. І серед тих та інших є євреї. Але ворожнечу між євреями й християнами не можна назвати позитивним моментом, особливо для Близького Сходу. Хоча б в одному регіоні необхідно створити осередок миру й постаратися таким шляхом вирішити проблеми, які існують в інших місцях. Але якщо немає місця, де б ваша нога могла спокійно стати, якщо скрізь розбрат, то неможливо забезпечити мир на Землі.

Якби Ви були режисером, то який фільм зняли б про шанованого нами Ісуса. Як Ви зобразили б ті останні 12 годин?

У Священному Корані й хадісах нашого Пророка нема нічого про «дванадцять годин» Ісуса (а.с.), є про його останні хвилини. Про це розповідається у преславних хадісах, а в Корані сказано коротко, хоча приділено багато місць. Але у трьох-чотирьох місцях надається широке роз’яснення, особливо в сурах «Маріам», «Ал-і Імран» та «Ан’ам (сури 19, 3, 6 – пер.). У Священному Корані високошанованому Ісусу і та високошанованій Марії (а.с.) відведено чимало місця.

Тут, коли відбуваються зустрічі з різними духовними лідерами в церквах, віруючі в ім’я налагодження діалогу читають ці аяти з Священного Корану й приводять слова нашого Пророка (а.с.), які є надихаючими на цьому шляху. Вони можуть прислужитися для примирення й досягнення взаємоповаги. Іслам дуже високо відзначає високошанованого Ісуса (а.с.). Він розглядає його таким, яким він є без перебільшень. А оскільки немає перебільшень, немає й применшень. Ісус (а.с.) є тим, ким був. Великий служитель Аллаха. Він явився світу з духу, з божественного дихання. Він не має батька. Його мати є святою жінкою. Це єдина жінка, про яку пишеться в Корані. З цих позицій, я думаю, погляд мусульманства на високошанованого Ісуса скрізь зустріне пошану. В хадісах розповідається про останні хвилини високошанованого Ісуса. Він звертається до оточуючих, промовляючи: «Один з вас мене зрадить». Й вони вважають, що зрадником є Іуда. Це визнають також християни. У свій час цей аспект вже пережив суперечки.

Не треба переносити в наші дні проблеми, які стали причиною для розбрату в минулому, аби не створювати причин для нових проблем. Їх слід поховати в минулому й забути. Тепер необхідно думати про хороші перспективи для людства. «Минуле було зруйноване, аби помститися за це, зруйнуємо й теперішнє». На мою скромну думку, у таких заявах відсутні й зміст, і логіка.

Одні говорять – спільник, інші – прихильник шаріату. Що це за протиріччя…

У деяких колах в Туреччині стверджують, що ви опікуєтесь християнським місіонерством. Чи не хочете ви що-небудь сказати з цього приводу?

Деякі кола, які не сприймають мене, називають мене «американістом», інші – спільником, а треті, як це не дивно – прихильником шаріату, який скрізь встановить релігійні порядки. Ці твердження є настільки протилежними, що якщо усі вони звинувачують мене у чомусь, то самі ці нападки перевертають багато чого, і питання залишаються висіти в повітрі. Частина вважає, що діалог з християнами є підтримкою їхньої пропаганди, церковних організацій та їхньої діяльності. На мою скромну думку, у цьому присутня заздрість та ревнощі. Є щось позитивне, чого вони не вміють перетравлювати. Терпимість та діалог не мною придумані. Заради них у різних частинах світу проводились зустрічі. На них запрошували й мусульман. Такі зустрічі проводились також в арабському світі й на Далекому Сході, і в Ватикані, Європі, і в Америці. У них брали участь і вчені Туреччини. Але сценарії готували самі організатори. Скрізь вільно переміщувались, навіть займалися місіонерством. Мусульмани не були у цьому задіяні, не виказували своїх думок, не пропонували. Не пропонували, наприклад, провести зустрічі в Абанті, У Хоррані (міста Туреччини, де пізніше були організовані зустрічі з міжрелігійного діалогу Фондом журналістів і письменників, де почесним президентом є Ф. Ґюлен – ред.). Для того, аби ти мав свої думки, аби й ти вносив щось своє в планування цієї акції, ти повинен брати участь в її організації. Наскільки вони користуються терпимістю та діалогом заради здійснення своїх ідей, настільки й ти повинен ними скористатися заради своєї віри й релігії. Цього вони не бачать, або не знають. Ревнощі засліпили деяких.

Якщо ви твердо вірите в Коран, ви не повинні боятися вступати в діалог

Є люди, які заради встановлення діалогу й терпимості ходять у різні церкви й запрошують разом почитати Коран. У різних місцях у відповідь на це їх запрошують на уроки Євангелія. Це є двостороннім процесом. Якщо ви маєте сумнів відносно власних цінностей, якщо ваша довіра до Корану одразу буде підірвана, то така неміцна віра у будь-якому випадку не сьогодні-завтра зруйнується. Але якщо ваша віра є міцною, якщо ви вірите, що ніхто не зіб’є вас з шляху істини, то ви не повинні відчувати страху. Ходять у різні місця. Зустрічаються з духовними лідерами. Одна велика людина, архітектор думки століття (мається на увазі Бедіуззаман Саїд Нурсі (1877-1960) – видатний турецький богослов і мислитель) сказав: «Не потрібно вступати в полеміку з християнами у спірних питаннях». Якщо ви думаєте домовитися й досягти взаєморозуміння, то не треба таких торкатися. Люди, які направляються до діалогу, рухаються у цьому напрямі. Багато таких, яких я б назвав християнськими мусульманами, сьогодні говорять: «Я вірю у високоповажного Ісуса Христа. Він є Пророком. Однак високоповажний Мухаммад є останнім з пророків Аллаха, а священний Коран посланий згори». Я не пам’ятаю, що хоча б один мусульманин поміняв свою віру, але дуже багато прийняли іслам.

Є ще такі, кого не влаштовує вислів «авраамічні релігії». А між тим, наш Пророк відчував глибоку повагу до Пророка, шанованого Ібрахіма, й говорив,: «Серед пророків , які приходили до мене, я найбільш схожий на Мессію й Ібрахіма». Пророк Ібрахім був наставником і для Пророка Муси, й для Пророка Давуда, й для Пророка Сулеймана, й для Пророка Ісуса Христа, і для Пророка Захарії, і для Прока Ях’ї (а.с.). І якщо наш Пророк (а.с.) гордий своєю приязністю до якогось з пророків, то, напевне , не можна неповажно говорити про цього Пророка. Докладаються зусилля для створення спільної платформи під іменем Пророка Ібрахіма, здійснюється аналіз ідеї спільності, і зводити це до невдоволеності мусульманством, вважати це за сприяння іншій вірі є дуже несправедливим.

Бедіуззаман у свій час звернувся з листом у Ватикан

Я бачив різних людей, які підтримують цю ідею діалогу й терпимості. Були такі, хто сумнівався, казав: «Цікаво, чи правильно я поступаю?» Але, передусім, наш Пророк ставився до християн дуже добре. Високоповажний Омар (р.а.) під час взяття Палестини дуже добре поводився і з християнами, і з юдеями., й Салахаддін Айюбі також. Коли султан Фатіх взяв Стамбул, православні й вірмени, які побачили поблажливість і терпимість мусульман, сказали: «Ми звільнилися від західного варварства».

Ми маємо попередників на цьому шляху. Бедіуззаман написав листа у Ватикан та одночасно – листа православним, й отримав на них відповіді. Отримав також привітання з святом. Це є шляхами виявлення терпимості.

Розповім про один випадок, який стався між одним з директорів тутешньої католицької церкви і нашим товаришем. Мені про це розповів він сам. Директор одного разу сказав: «Я не зможу піти на урок, піди ти замість мене». Наш товариш відповів, що на урок піде, але про що розповідати? Директор відповідає: «Дорогий, що означає «про що розповідати?» Піди, розкажи про суру «Фатіха». Вона є спільною для нас з вами. Наш товариш пішов на урок, розповів про суру «Фатіха». Ніяких проблем не було, його похвалили. Одного разу наш товариш знову був у цього директора. Той сидів у кімнаті й читав Коран. На питання : «Що ти робиш?» він відповів: «Читаю Священний Коран, але не так, як ви читаєте Старий Заповіт, лише аби мати відомості, а як богоугодне діло, тому що Коран є книгою Аллаха» (Мій співбесідник розчулився, на очі йому навернули сльози). Це дуже важливі моменти. Після цього покоління прийдуть нові. Якщо ви сьогодні не ліквідуєте ці провалля, то завтра не знайдете можливості висловити себе й свої сокровенні думки. До теперішнього часу нас завжди розділяли провалля. Ми чекали, аби протилежна сторона прийшла до нас першою, однак питання стоїть не так. Необхідно закидати те провалля. Його світлість Бедіуззаман говорить: «Десь недоречно назвати навіть кафіра (неправовірного) кафіром, а не те що сказати це християнину чи юдею. Це є неправильним, це є неповагою та невихованістю». Ось це і є справжньою вихованістю, ось це і є справжнім відкриттям, ось це і є справжнім висновком! Зрозуміло, що вони є «Ахлу кітаб (прихильники священних книг – ред.), звертаючись до них, в Корані (в сурі Ал-і Імран, аят 64 – ред.), говориться: «О, ахлу кітаб!». Він дає тлумачення, якого не давав ніхто до того часу, говорить, що ви є освіченими людьми. Приходьте, давайте об’єднаємося на спільному для нас слові «Аллах». Так тлумачать цей аят. Про це знають тисячі людей. У цих рамках продовжує розвиватися й активізуватися толерантність. Використовуються усі платформи. Розповідається про наших великих людей, про Мухйіддіна ібн Арабі, про Мевляну Джеляледдіна Румі та інших.

Голови повинні бути посвячені світлом наук, а серця – світлом віри.

Я думаю, що віруючі люди, мусульмани, повинні бути добре підготованими в ім’я спасіння майбутнього світу. Я знов згадаю вислів Майстра Бедіуззамана: «Голови повинні бути освячені світлом наук, а серця – світлом віри». Серця й розум, які живуть упродовж багатьох віків окремо одне від одного, повинні знову повінчатися. Люди повинні бачити серцем. Вони мають бачити своїм серцем таїнства Аллаха (хвала Йому!). вони мають жити з ним у серці й одночасно з цим вміти досліджувати всесвіт, як це роблять представники західної цивілізації.

Яке слово краще визначає особливості Вашого перебування тут – заслання, еміграція чи втеча?

Судження виноситься у залежності від наміру. Я приїхав до лікарні з метою всебічного обстеження, щоб трохи підлікуватися, і тому не можу сказати, що я здійснив еміграцію-хіджру заради своїх думок, своєї культури, можливості висловити їх. Я навіть зараз не можу зайнятися подібною справою. Я не спілкуюся з оточуючими. Ось якби я приїхав з таким наміром! Якби я мав можливість розповісти про культуру нашої нації, якій п’ять тисяч років! Якби я прагнув проводити семінари у різних місцях! Якби я брав участь в конференціях! Мене на них запрошували, але я не їздив, лише в одну з них направив повідомлення. Зараз просять приїхати в Барселону. Я навіть приготував невеличкий виступ, але потім відмовився. Я не така людина, але з різних місць настійливо запрошують, аби взяти участь заради встановлення миру, терпимості й діалогу. Я завжди утримуюся, тому що коли в Туреччині хтось досягав успіху, я ніколи не відносив цього на свій рахунок й не говорив, що «Всевишній прихильно ставиться до моїх старань». Я вважаю це ширком (припис Богу побратимства, що рівноцінне безбожжю – ред.). Усе здійснюється Аллахом. Але є люди, які не миряться з тим, що хтось інший зробив щось на благо, хочуть, аби усе, що є хорошого, походило від них. Вони відчувають неспокій. Якщо хтось називатиме вас героєм боротьби за мир, я думаю, вони помруть від серцевого нападу. Усе це я враховую. Я приїхав на лікування, та після його закінчення маю на меті трохи затриматися тут. Тому що не маю таких зубів, як інші, я не можу кусатися. Також не маю кігтів, подряпати не можу. А вони – кусаються, й безборонно. Дряпають, роздряпують деякі місця. Зачіпають мою честь, мою гордість. Я маю віру, маю віросповідання, маю життя, яке я проживаю, не завдяки комусь; але протилежна сторона не має жодних уявлень про людські цінності. Нападаючи, вони навіть не помічають, що спокушуються людськими цінностями. Якщо вони цього не знають, то у крайньому разі я не налаштовую себе, не буду провокувати їх танцювати на моїх грудях. Роздумуючи так, я очікую тут на кращі часи. Якщо мені скажуть «їдь звідси», то я зачекаю, поки атмосфера в Туреччині ще трохи розпогодиться. Якщо моє перебування тут у якійсь мірі вважається хіджрою, у крайньому разі зарахується мені як благодіяння. Зустрічаюся з деякими товаришами, хоча таких небагато.

Чи пасує слово «заслання» до стану Вашого духу?

Коли сумую, то кажу «заслання», й у цьому знаходжу для себе деяку втіху. Дуже багато у високій мірі достойних людей жили у засланні. Навіть таку людину, яка гаряче любила свою батьківщину, як Абдульхамід Хан (передостанній прославлений султан Османської держави – ред.), були відправлені на заслання. Мехмет Акіф, Намик Кемаль (відомі турецькі поети – ред.), багато людей пережили заслання. Я в рамках свого світосприйняття вважаю неправильним називати когось «вони», «інші», «протилежна сторона», «протилежний фронт», але й Троцький жив у Мексиці через власний світогляд.

У Туреччині й сьогодні, якщо провести анкетування, тисячі людей скажуть, що люблять мене. Мені нема чого стидатися. Я не є злодієм чи чимось там таким. Слава Аллаху, я не робив нічого забороненого. Не грабував. Як живуть мої брати – відомо. Займаються своїми справами. Наша сім’я велика. Але що поробиш, нехай мої брати роблять те, що роблять. І все ж я скажу, що напади завдають мені болю, примушують спливати кров’ю мою душу.

На який знак Ви очікуєте, аби повернутися?

Я не володію таким міцним здоров’ям, аби вислуховувати усілякі розмови. Тут я не маю проблем. Адже я нежоната людина, у мене цукровий діабет, я отримую їжу по крапелькам. Мені стане найменшого. Дякуючи Аллахові, написав 40-50 книг, за які присилають авторські гонорари. З цієї точки зору я не маю проблем. Де знайду для себе трошки місця, там і зупиняюсь. Поки зовсім не розпогодиться, я не хочу бути причиною «бурі». Тому що існує багато людей, які тримають ріжок у рота й готові одразу дмухнути у нього.

Pin It
  • Створено .
Авторські права 2024 © Фетгуллах Гюлена веб-сайту. Усі права захищені.
fgulen.com є офіційним джерелом з Фетхуллаха Гюлена, відомий турецький учений і інтелектуальної.