Ґюлен і Сартр про проблему відповідальності
Два попередні розділи були присвячені образу ідеальної людини – такій, як її бачать Конфуцій, Сократ і Ґюлен, – і тій ролі, яку подібні ідеальні люди відіграють в управлінні державою або нацією або ж на посаді лідера общини. На закінчення ми дійшли висновку, що всі ці троє мислителів є гуманістами у найширшому сенсі. Насамперед тому, що вони щиро віддані ідеї, що люди здатні виховати в собі моральний та інтелектуальний ідеал, що людське суспільство здатне на просування до прогресу як єдиного цілого на колективному рівні і що освіта – це головна рушійна сила, яка це здійснює. Уся дискусія двох попередніх розділів спирається на ґрунтовну впевненість стосовно людини, про яку Ґюлен говорить у своїх працях: це ідея того, що людина відповідає за весь світ.
Відповідальність людини за світ, за своє власне життя і життя інших людей, за суспільство і за майбутнє – це постійна тема для обговорень упродовж століть, з того часу, як існує гуманізм, і тема багатьох релігійних дискусій. По суті, центральні принципи гуманізму в тому, що стосується влади, можливостей, здібностей і красоти людини індивідуально й колективно, не мають сенсу або, у крайньому разі, виявляються вразливими перед звинуваченнями у моральній відсутності, якщо їх не супроводжує тверда віра у людську відповідальність у світі за мир. Ствердження влади людини і можливості у світі натомість відповідальності людини за застосування цієї влади у створенні тих аспектів світу, які відповідають за вторгнення у них людини, видається у кращому разі нелогічною, а в гіршому – цинічною.
Гуманістична філософія – тобто віра в можливості і здібності людей бути творцями миру у плані змісту, була тією основою, спираючись на яку народи і суспільства створили деякі з кращих досягнень. Стільки чудес світу у мистецтві, літературі, архітектурі, соціальній та політичній філософії та їх застосуванні, в медицині та інших сферах існують тому, що люди повірили у свої можливості створювати нові речі, розвивати нові перспективи і добиватися нових звершень. Деякі вважали, що сили добиватися цього даровані їм Богом і розглядали свої досягнення як поклоніння перед Господом. Інші розглядали свої сили і можливості з нерелігійної точки зору. В обох випадках люди використовували ці сили, звідки б вони не були, а також свою відповідальність за використання цих сил на благо суспільства.
Для заключного діалогу у цій книзі, у розділі, присвяченому проблемі відповідальності, партнера Ґюлену я могла б обрати будь-кого з великої кількості гуманістів, представлених як західною, так і східною традиціями. Багато філософів, державних діячів, теоретиків і мислителів різних культур упродовж століть роздумували про відповідальність і різною мірою представляли свої роздуми у своїх працях. Навіть серед таких, хто визнає з теологічної точки зору присутність Бога Всемогутнього, Всезнаючого, що зумовлює, є такі, хто стверджує значною мірою постулат людської відповідальності за цей світ. Ґюлен, до речі, є таким. Однак для цього діалогу я вважала за краще обрати головного представника однієї з найбільш впливових філософських шкіл двадцятого століття, того, хто більше, ніж інші, захищав ідею відповідальності людини буквально за все. Ця людина – Жан Поль Сартр, представник екзистенціалістського направлення філософської думки. Одразу виникають питання стосовно цього вибору. Це слушні питання, які потребують розгляду перед початком розмови.
По-перше, може видатися проблематичним співставлення Ґюлена з таким атеїстом, як Сартр. Яким чином можуть бути співзвучними або брати участь у діалозі атеїст і мусульманський богослов. Чому ми маємо прагнути якогось діалогу між ними? Атеїсти і теїсти, особливо монотеїсти, взаємно відрікаються одне від одного і, таким чином, у діалозі не зацікавлені. Однак саме це і є причиною того, чому такий діалог є обов’язковим і необхідним, навіть заочний, на сторінках книги.
Від народження вільна натура свідомості людини віртуально гарантує, що атеїсти і монотеїсти, і всі відтінки віри і невіри, які знаходяться між ними, продовжуватимуть існувати у цьому світі, як вони існують зараз, і, вірогідно, існуватимуть завжди. Взаємні заперечення атеїстів і віруючих не слугують нічому, крім підриву мирного існування у сьогоднішньому глобалізованому і приголомшливо різноманітному світі. Ми не можемо дозволити собі допускати, щоб взаємні заперечення залишалися нормою серед людей, які не дійдуть згоди між собою у питаннях віри. Ми маємо заохочувати діалог навіть серед тих, хто не має чого сказати.
По друге, Ґюлен сам відверто піддає критиці Сартра й екзистенціалізм. У «Статуї наших душ» Ґюлен розміщує екзистенціалізм у довгому списку «ізмів», які збилися з дороги, а саме в Туреччині й на Заході в кінці дев’ятнадцятого століття й упродовж двадцятого. Цей перелік включає марксизм, дюркхаїзм, ленінізм і маоїзм. Ґюлен говорить про турецьку молодь у цей період:
«Хтось тішився мріями про комунізм і диктатуру пролетаріату, інші погрузли у фрейдистських комплексах, хтось втратив розум, підкорившись екзистенціалізму і злигавшись з Сартром, інші завзято відстоювали Маркузе; хтось вважав за краще провести життя за мареннями Камю…»[1]
Ґюлен зовсім не є гарячим прибічником екзистенціалізму і його основних поборників, Сартра і Камю. Тоді яким же чином і чому нам слід запрошувати Сартра на знакову розмову про ідеї Ґюлена, якщо сам Ґюлен дотримується такої низької думки про ідеї Сартра? Це є нашим першим питанням, але сформульованим іншим чином. Ґюлен заперечує екзистенціалізм у різних пунктах. Сартр, якби він був живий, відмовив би в існуванні багатьом ідеям Ґюлена.
І знову ж це не є перешкодою до діалогу між ними. Якщо ж це є перешкодою – тим самим сама ідея діалогу, ключова для руху Ґюлена, підпадає під сумнів, оскільки це означатиме, що лише ті, хто погоджується один з одним, можуть вести діалог. Щирі стосунки та взаємоповага можуть існувати між людьми, які не приймають точки зору інших, як це буває між віруючим та атеїстом.
Більш того, Ґюлен може виконати свій обов’язок як мусульманський вчений, якому Коран радить заперечувати атеїзм і заперечувати ідеї атеїзму, якщо він поважатиме атеїста просто за те, що він – людина, яка має природжену цінність і достоїнство.
Діалог є засобом, завдяки якому ми підтримуємо нашу зосередженість на людяності в інших, навіть тоді (можливо, саме тоді), коли ми категорично не згодні з їх ідеями. Шукати спільне серед радикальних відмінностей – це цілком вірна стратегія для мирного співіснування серед людей, які не погоджуються у більшості питань.
Подібні складні діалоги, потрібно визнати, можуть виявитися найважливішими з усіх. Отже, маючи це на увазі, звернемося до Сартра й Ґюлена, щоб подивитися, які зв’язки існують (і чи існують вони взагалі) між ідеями.
Ідеї Сартра й екзистенціалізму в цілому постраждали через надлишкову популярність, якої набув екзистенціалізм як філософська течія в середні ХХ ст. Якщо говорити відверто, то слід визнати, що він став до такої міри популярним, як філософія, особливо у Франції та й на всьому Заході, що перетворився на моду. Екзистенціалізм був і залишався поширеним у повсякденні тими, чиї інтерпретації відображали швидше популярне, «масове» у розумінні ідей, а не послідовне і ретельне дослідження основних його положень, викладених у працях багатьох послідовників цієї філософської школи. Усе це ускладнюється ще й тим, що більшість екзистенціалістів між собою погоджуються не по всіх позиціях, або ж у деяких випадках по всіх позиціях. Більшість людей вважають Сартра, одного з найбільш плідних письменників цієї філософської школи, головним інтерпретатором всієї теорії екзистенціалізму, і цю позицію він частково сам визнає у певні моменти своєї творчості.
Сартр чудово усвідомлював існування обмежених і часто абсолютно помилкових тлумачень екзистенціалізму і тверджень у популярній культурі про цю школу думки в цілому. Він звертається до цих тем в есе, яке зазвичай називають «екзистенціалізм – це гуманізм», або просто «Екзистенціалізм». Це частина його великої праці, опублікованої у 1957 під назвою «Екзистенціалізм і емоції людини». У цій частині Сартр вказує на головні помилки, які допускають люди, які тлумачать екзистенціалізм чи головні твердження про людську реальність, які його визначають. Аналізуючи його захист екзистенціалізму проти цих проблематичних звинувачень, ми знаходимо його бачення людського існування в світі, яке виразно відрізняється від звичних для нас тлумачень екзистенціалізму.
Сартр формулює тему людської відповідальності, яка надихає пристрасну дію і серйозне твердження здібності людини формувати світ. Сартр зупиняється , не доходячи до вживання терміну «обов’язок» при описі ставлення людини до світу, який вона може формувати. Однак дух цього слова присутній, хоча це слово й не вживається. Ті, хто обирає життя у мирі без прийняття на себе відповідальності за нього, живуть життям, не гідним людини, і це просто боягузи.
Це твердження разом з йому подібними формують стрижень його ідей, які, як виявилось, дуже співзвучні вибраним темам творчості Ґюлена.
Сартр підсумовує звинувачення проти екзистенціалізму на початку есе, далі він наводить своє визначення і захищає цю версію. Пояснюючи базові компоненти екзистенціалізму, він відповідає на звинувачення проти цієї філософської течії, які найчастіше повторюються. Ці звинувачення прості і добре відомі, вони ґрунтуються на популярному розумінні екзистенціалізму: що він схвалює пасивність або квієтизм; що він описує все, що є потворного в житті, і отримує задоволення з того; що він заперечує серйозність починань людини. Тобто, люди критикують і заперечують французький атеїстичний екзистенціалізм, оскільки інтерпретують його як деякий різновид нігілізму, або вихваляння «ніщо». Тобто, нічого не існує – ні Бога, ні абсолютних цінностей, ні жодного твердо встановленого або сутнісного значення життя людей. Отже, немає жодного сенсу у суспільній чи політичній активності, в тому, щоб робити якісь кроки, направлені на те, щоб покращити світ або добитися зрушення в пізнанні.
Сартр заперечує це розуміння екзистенціалізму і навіть нишком знущається з нього, а далі присвячує першу частину своєї відповіді на звинувачення тому, що дає чітке визначення екзистенціалізму. Він говорить, що всі варіанти екзистенціалізму, і християнський, і атеїстичний, виступають з одним спільним твердженням: існування передує сутності. Сартр як захисник атеїстичного напрямку стверджує, що для його версії екзистенціалізму це твердження особливо вірне. «Сутність» означає мету, значення чи натуру. Більшість неживих предметів створено для того, щоб досягти мети або значення, яке існує у розумі їхніх творців. Ніж для різання паперу, наприклад, з’являється після того, як його творець винаходить і виготовляє його у відповідь на потреби, мету чи призначення, яке мав на увазі винахідник ножа для різання паперу. Винахіднику потрібне щось, щоб різати папір, але немає нічого, що може робити це, тому він створює ніж для різання паперу, чиє призначення і мета існування – різати папір. Його сутність передувала його існуванню.
Більшість людей, говорить Сартр, думають про Бога і його ставлення до людей приблизно так: Бог створив людей, щоб вони здійснювали Його призначення, і їхнє значення поєднане з цим призначення і цією метою. Їхня сутність передує їхньому існуванню, як і в ножа для різання паперу. Мета, призначення й натура зумовлені їхніми творцями в обох випадках. Сутності набувають існування і в тому разі, коли це стосується людей, які прагнуть дізнатися про своє призначення, щоб знайти щастя.
Однак Сартр – атеїст, і це означає, що для нього немає Бога, в якому людське значення, призначення і натура – «сутність» людини – живуть до того, як Він створить самих людей. Оскільки Бога не існує, люди просто з’являються на світ, спочатку вкинуті в існування, а їхня сутність проявляється пізніше. Для людей існування передує сутності, і це перший принцип екзистенціалізму. Сартр пояснює:
«Що це означає – «існування передує сутності?» Це означає, що людина спочатку існує, зустрічається, з’являється у світі, і лише потім вона визначається. Для екзистенціаліста людина тому не підпадає під визначення, що попервах нічого з себе не представляє. Людиною вона стає лише згодом, причому такою людиною, якою вона зробить себе сама. Таким чином, немає ніякої природи людини, як і Бога, який би її задумав. Людина просто існує, і вона не лише така, якою себе уявляє, а такою, якою хоче стати. І оскільки вона уявляє себе вже після того, як починає існувати, і після цього пориву до існування вона є лише тим, що сама з себе зробить. Таким є перший принцип екзистенціалізму».[2]
Отож, не існує зумовленого призначення або мети для життя людини або людей, оскільки немає Бога, який замислив би це. Люди просто існують, вкинуті в існування, і вони мають самі для себе створювати свою мету, призначення і натуру.
Уже в цьому першому принципі екзистенціалізму ми бачимо те насіння відповідальності, яке Сартр вкладає у свою філософію людини, особливо оскільки люди знаходять існування як мислячі істоти, і, в міру усвідомленого розвитку, здобувають самосвідомість. Сартр продовжує:
«Людина перш за все усвідомлює, що людина – єство, яке націлене на майбутнє. Людина перш за все є проектом, який існує суб’єктивно. Ніщо не існує до цього проекту, немає нічого на небі, якого сягає розум, і людина стане такою, яким є її проект буття.
…Але якщо існуванню дійсно передує сутність, то людина відповідальна за те, що вона існує. Таким чином першою справою екзистенціалізму є віддати кожній людині у власність її буття і покласти повну відповідальність за існування».[3]
Два важливих моменти для нашої дискусії містяться у цьому уривку. По-перше, відповідальність, про яку говорить Сартр, тягнеться за межі одної-єдиної особистості і покладається на всіх людей. Це твердження прив’язане до того, як Сартр розуміє суб’єктивність. Тобто, у всі часи люди прив’язані до світу, до світу людини. Ми ніколи не можемо вийти за межі цього світу, за межі нашої власної «людяності», назовні, до «об’єктивного» бачення ізольовано від світу та інших людей. Ми всі існуємо, за своєю природою, в одному світі з іншими людьми, як частина цього світу, у загальній людській сутності. Отже, коли ми робимо вибір у нашому житті й приймаємо відповідальність за створення наших життів, ми творимо не лише заради себе: ми творимо заради всіх, оскільки пов’язані з усіма. Ми вкорінені в суб’єктивності. Обрати – означає висунути вибір не лише для одного з нас індивідуально, а для всіх. Сартр:
«Немає жодної нашої дії, яка, створюючи з нас людину, якою ми хотіли б бути, не створювала б при цьому образ людини, якою вона, за нашою уявою, має бути».[4]
Другий важливий аспект з довгої цитати, наведеної вище, стосується того визначення, яке Сартр дає людині. Він говорить, що люди не є простими суб’єктами серед інших об’єктів, покинуті на милість долі, примх сліпих тілесних інстинктів, фатуму або погоди. Нижче наведено його більш чітке визначення екзистенціалізму:
«Наша теорія – єдина теорія, яка придає людині достоїнство, єдина теорія, яка не робить з неї об’єкта. Всякий матеріалізм веде до розгляду людей, а також і себе самих, як предметів, тобто сукупності визначених реакцій, які нічим не відрізняються від сукупності тих якостей і явищ, які утворюють стіл, стілець або камінь. Стосовно нас, то саме ми й хочемо створити царство людини як сукупність цінностей, відмінну від матеріального царства».[5]
Сартр відділяє екзистенціалізм від матеріалізму, які Ґюлен та інші релігійні мислителі з релігійним баченням світу рішуче заперечують – або як симптом духовної хвороби, аспект атеїзму, або як механічний виклад людського життя. Сартр також заперечує його, хоча й застосовує при цьому іншу аргументацію.
Екзистенціалізм Сартра не дозволяє людям бути на рівні каменя, стільця чи моху. Замість цього Сартр наполягає, що люди являють собою значно більше, і не тому, що вони створені Богом з якоюсь метою і призначенням, але тому, що з народження ми чітко проявляємо у своєму житті здатність до свідомості, самосвідомості і самопізнання, що відрізняє нас від інших живих істот. На відміну від інших живих істот, ми мислимо, у повному декартівському сенсі цього слова, що включає в себе самозаглиблення, або думки про себе. У цьому полягає категорична різниця між людьми та іншими живими єствами.
Більш того, завдяки саме цій сфері у людському існуванні зароджуються і з’являються на світ цінності, ідеали і значення. Будучи людьми у цьому плані, закоріненими у людській об’єктивності, ми маємо сказати собі на початку кожної дії, якщо ми є чесними перед собою і відповідальними перед світом: «І кожна людина має собі сказати: чи дійсно я маю право діяти так, щоб людство брало приклад з моїх вчинків?»[6] Сартр говорить, що не ставити собі це питання означає жити, як він це називає, в «поганій вірі» в себе й увесь світ.
І вочевидь, що депресивна, стомлена, пасивна й ізольована людина – це зовсім не те, що має на увазі Сартр, як той, хто бере на себе відповідальність за себе самого й за світ. Інша людина відмовляється від відповідальності за своє власне життя, а також за життя інших, стомлено здіймаючи руки: «що тут можна зробити? Та нічого!». Напроти, по Сартру, зробити можна багато. Більш того, ми єдині, хто може це зробити, і ми «робимо це», навіть якщо просто сидимо і говоримо, що не робимо нічого, і заперечуємо свою відповідальність, стверджуючи, що були народжені такими, або нічого не могли з цим зробити, або таким чином вирішено долею.
Відчужена пасивність – це результат філософії, яка віддає життя людини у розпорядження долі і матеріалістичного детермінізму. Екзистенціалізм, з одного боку, відмовляється від фаталізму і матеріалістичного детермінізму і розглядає все людське життя як арену діяльності й відповідальності. Корінь їх знаходиться у твердженні, що не існує нікого, окрім нас: ми станемо такими, якими самі зробимо себе; і світ буде таким, яким його зробимо ми, не більше й не менше.
Сартр приділяє значну частину свого есе опису «знаків» життя, яке проходить у повному усвідомленні відповідальності й дій, і він відмічає їх трьома словами: тривога, занедбаність і відчай. Невірно витлумачені ці концепції приносять нам депресію і пасивність. Сприйняті правильно, вони показують, що ми перебуваємо у світі, намагаючись здійснити свої найкращі плани для себе і для світу в цілому.
Під словом «тривога» Сартр розуміє просто те відчуття людини, яка живе у повному усвідомленні своєї відповідальності. Сартр:
«Що розуміємо під тривогою… А це означає, що людина, яка на щось насмілюється і усвідомлює, що обирає не лише своє власне буття, я й що вона ще законодавець, який обирає одночасно з собою і все людство, не може уникнути відчуття повної і глибокої відповідальності. Правда, деякі не відають ніякої тривоги, але ми вважаємо, що ці люди ховають це почуття, біжать від нього».[7]
Обидва ці вчинки, бажання бігти від самого страждання і прагнення відмовитися від усієї ідеї відповідальності, на думку Сартра, представляють собою «погану віру». Він стверджує, що людина, яка стоїть на позиції лідера, знайома з цим стражданням. Наприклад, такою є військова людина, командир, який приймає рішення, чи вести йому своїх солдат, знаючи, що від його рішення залежать життя підлеглих йому людей. Звичайно, він може уникнути відповідальності й передати вирішення на рівень своїх командирів, заявляючи, що посилаючи людей на битву він просто виконує накази. Сартр, однак, говорить, що саме командир інтерпретував ці накази і вирішував, підкорятися їм чи ні. Тобто, він є відповідальним за свій вибір.
Не відчувати тривоги на його місці означає не брати на себе відповідальності. Більш того, відчуття страждання не дозволяє командиру залишатися пасивним. Він все одно повинен обирати, посилати солдат на битву, чи ні. Його тривога – це не привид для бездіяльності, напроти, вона є необхідною умовою його діяльності. Сартр говорить про цю тривогу: «Це перешкода, яка відділяє нас від дії, але частина самої дії».[8]
Занедбаність – це також дуже просто, говорить Сартр. Він пише, що, говорячи про занедбаність, «ми хочемо сказати лише те, що Бога нема і що звідси потрібно робити всі висновки».[9]
Сартр заперечує існуючу на Заході модерністську тенденцію заявляти про свій атеїзм, але продовжувати діяти так, ніби трансцендентний світ моральності, мети і призначення все одно існує. У подібній схемі Бог існує як концепція, яка вийшла з моди, яку слід відкинути. Але при цьому все ж концепції і призначення, які виходять з признання існування Бога, можуть якимсь чином мати все ж ту саму первинність, що й при визнанні існування Бога. Суспільство може спокійно продовжувати рухатись вперед. Сартр вважає це не лише нелогічним, а й безвідповідальним:
«Екзистенціалісти, навпаки, занепокоєні відсутністю бога, адже разом з богом зникає всяка можливість знайти цінності у досяжному розумові світі. Не може існувати більше блага а priori? Нема нескінченного і досконалого розуму, який би його осягав. І ніде не записано, що благо існує, що потрібно бути чесним, що не можна брехати: і це саме тому, що ми знаходимося на рівнині, і на цій живуть самі лише люди.
Достоєвський якось писав, що «якщо Бога нема, то все дозволено». Це – початок шляху екзистенціалізму. Справді, все дозволено, якщо бога нема, а тому людина покинута, їй немає опори не в собі, ні зовні. Перш за все, у неї немає виправдань».[10]
У цьому моменті вирішальною є остання фраза, і її дуже легко не помітити. Сартр говорить, ми можемо робити все. Що забажаємо, адже якщо Бога нема, ніщо не має божественно визначеної цінності і не існує самого поняття Добра. Замість цього він говорить, що коли ми живемо у повному усвідомленні цих фактів, ми добре бачимо, що ми самі, а не Бог, відповідальні за все.
Ми не маємо духовного пристановища – ми не можемо поступитися правом на події нашого життя «волі Господній», або «Божественному плану», чи ще чомусь подібному. Ми самі вирішуємо, що є добро і що є цінність, а не Бог. Ми відчуваємо тривогу, яка приходить при подібній точці зору, неймовірну відповідальність за все, і те відчуття занедбаності, яке є нашою долею у цьому світі. Не відчувати всього цього, або намагатися не відчувати цього – означає «знаходити виправдання» собі.
Сартр заходить так далеко, що говорить, що якщо навіть Бог існує, то при цьому ситуація, в якій знаходиться людина, не змінюється. В есе він наводить кілька прикладів людей віруючих, які живуть так, ніби Всевишній визначив для них життєвий шлях, або якщо цінності, якими вони живуть і які обрали, твердо закорінені у вірі: жінка, яка чує духовні голосі, які підказують, як вчиняти; студент, який отримує життєві настанови від Бога завдяки священику; віруючий католик, який діє, покладаючись на Божественні знамення; єзуїт, який бачить руку Господа в обставинах свого життя. У всіх цих випадках, каже Сартр, люди уникають відповідальності, і не тому, що вони насмілюються вірити в Бога, а тому, що вони відмовляються бачити свою власну відповідальність у своїй вірі.
Вони не бачать, що вони самі визначають, що є, а що не є божественним знаменням, приходять голоси від Бога чи від диявола, чи правий священик, як інтерпретувати священні тексти тощо. Навіть якщо Бог існує і направляє ангелів, щоб ті говорили до нас, дарували нам одкровення, яке ми б записували буквально, ми самі – саме ті, хто визначає, чи варто нам прислуховуватись до ангелів і як інтерпретувати одкровення, які вони приносять нам. Тобто, відповідальність завжди лежить на нас. Ми не можемо шукати для себе виправдань, і ми не можемо зірватися з гачка. У своєму есе Сартр пояснює, що екзистенціалізм не витрачає часу на захист атеїзму головним чином тому, що, насамкінець, це не має жодної різниці в тому, що стосується відповідальності людини. Сартр:
«Екзистенціалізм – не такий атеїзм, який витрачає себе заради доказів того, що Бог не існує. Швидше він проголошує наступне: навіть якби Бог існував, це нічого б не змінило. Такою є наша точка зору. Це не означає, що ми віримо в існування Бога – просо суть не втому, чи існує Бог».[11]
У будь-якому випадку ми самі відповідаємо за світ, наші цінності, наше призначення і наші цілі. Цього не уникнути, і спробувати це зробити означає жити «в поганій вірі» зі світом.
І, нарешті, під «розпачем» Сартр має на увазі, що ми повинні діяти у цьому світі, приймаючи на себе повну відповідальність і при цьому навіть не знаючи, чи принесуть наші дії бажані результати. Ми не можемо, як Геґель, покладатися на трансцендентного Geist, який веде історію до все більш високої мети у наших діях. Також ми не можемо покладатися на вроджене добро в людині, на те, що істина усюдисуща, або на які-небудь аналогічні постулати для того, щоб мати гарантії, що наші дії принесуть бажані результати. Нічого не можна гарантувати, говорить Сартр.
«Адже людина вільна, і немає ніякої людської природи, на якій я у змозі ґрунтувати свої розрахунки. …Я не можу бути впевненим, що товариші по боротьбі продовжать мою справу після моєї смерті, щоб довести її до максимальної досконалості, оскільки ці люди вільні і завтра самі вирішуватимуть, чим має бути людина. Завтра, після моєї смерті, хтось може вирішити встановити фашизм, а інші виявляться такими боягузами, що дозволять їм це зробити. Тоді фашизм стане людською істиною; і тим гірше для нас. Дійсність буде такою, якою її визначить сама людина».[12]
Ми не маємо жодних гарантій, що наші дії будуть приносити свої плоди і після нашої смерті, коли ми вже не будемо присутні при цьому. Хтось, можливо, скаже, одного цього достатньо для виправдання бездіяльності і пасивності й спитає, чому слід взагалі робити щось, якщо можливо, що наші дії виявляться безплідними. Сартр говорить, що ми несемо відповідальність. Ми залишаємося відповідальними за весь світ, нехай навіть ми обмежені власною смертністю. Тому ми відчуваємо відчай. Сартр:
«Чи значить це, що я маю стати бездіяльним? Ні. Спочатку я маю вирішити. А тоді діяти, керуючись старою формулою: «Немає потреби надіятися, щоб щось зробити». Це не означає, що мені не слід вступати у ту чи ту партію. Просто я, без ілюзій, робитиму те, що зможу. Наприклад, мені хочеться дізнатися: чи здійсниться усуспільнення як таке? Я про це нічого не знаю, знаю лише, що зроблю все, що буде в моїх силах заради того, щоб воно здійснилося. На більше я не можу розраховувати.
Квієтизм – позиція людей, які говорять: інші можуть зробити те, чого не можу зробити я. Вчення, яке я озвучую, є прямою протилежністю квієтизму, бо воно стверджує, що реальність – в дії. Воно навіть йде далі і заявляє, що людина є ні що інше, як її проект самої себе. Людина існує лише настільки, наскільки себе реалізує. Отже, вона являє собою сукупність своїх вчинків, ні що інше, як власне життя».[13]
Тому, як і тривога, відчай є умовою наших дій і не може бути виправданням бездіяльності, якщо ми залишаємося відповідальними за світ.
Нам представлено образ людей, які повністю віддані тим завданням, які потрібно вирішити; тим проектам і планам, які вони твердо вирішують здійснити найповнішою мірою. При цьому вони абсолютно чітко усвідомлюють, що немає жодних гарантій, що ця робота буде закінчена, але знають, що вони відповідальні за весь світ, всупереч тривозі, відчуттю занедбаності й відчаю.
Дуже важливо відмітити, що мати почуття відповідальності і відчувати тривогу, почуття занедбаності й відчай не порівнюється з життям, повним страждань. Сартр заходить так далеко, що говорить, що екзистенціалізм – це різновид оптимізму, хоча й жорсткого. Життя, прожите з почуттям відповідальності, неминуче потребує жертв і страждань, але це не слід прирівнювати до відчуття знедоленості і депресії довжиною в ціле життя.
Життя, прожите з почуттям відповідальності наповнене дією, досягненнями, здійсненням проектів, життям могутнього творення. Це воістину створене життя і створений світ, і вони створені нами, людьми, які відрізняються від усіх інших своєю самосвідомістю і нашою внутрішньою сферою оцінок совісті. Більшість людей, звичайно, жахається такого створеного чи винайденого життя. Вони не хочуть брати повну відповідальність за своє життя і за світ і замість цього вважають за краще зробити відповідальними за свою долю Бога, обставини, природу чи біологію, уявивши собі жах своєї відповідальності, вони тікають у погану віру і нападають на школу думки, яка стверджує їхню відповідальність.
Сартр у своєму житті був громадським і політичним діячем, філософом, викладачем, солдатом і активним громадянином, і прожите ним життя повністю відповідало його ідеї відповідальності. У своєму есе Сартр пише:
«Отже, ми відповіли на ряд звинувачень. Як бачимо, екзистенціалізм не можна розглядати ні як філософію квієтизму, адже екзистенціалізм визначає людину по її справах, ні як песимістичний опис людини: на ділі немає більш оптимістичного вчення, оскільки доля людини виявляється у ній самій. Екзистенціалізм не є спробою позбавити людину бажань до дії, адже він говорить людині, що надія лише в її діях, і єдине, що дозволяє людині жити, – це дія. Тобто у цьому плані ми маємо справу з мораллю дії й рішучості».[14]
Ґюлен заперечує Сартра зовсім не через його погляди на проблему відповідальності. Фактично у Ґюлена і Сартра багато співзвучного у цій темі, хоча вони розходяться у всіх інших питаннях. Як мусульманин, чиї ідеї повністю вписуються в ісламський контекст, Ґюлен говорить про проблеми людського фактора і відповідальності у світі таким чином, що це співзвучне майже всім теологам великих монотеїстичних релігій, які звертаються до цих тем. Ці теми представляють можливість широких дискусій, аналізу і дебатів упродовж століть у всіх великих релігіях, які говорять про існування всемогутнього, всезнаючого Бога. Суть питання полягає у примиренні напруги між волею Бога і провидінням та людською волею й діями.
Більшість теологів-монотеїстів, особливо тих, хто визнає ідею вічної винагороди і вічної спокути, не заперечують вільної волі людини, тому що робити це означає заперечувати відповідальність людини за її дії. Це, своєю чергою, ставить питання про справедливість вічного раю чи пекла як «винагороди» за дії людини, тези, спільної для християнства й ісламу. Якщо люди не мають вільної волі, як їх можна карати або винагороджувати за їхні дії? Але ж твердження про наявність повноцінного і вільного «людського фактора» здається, розхитує ідею божественного провидіння. Бог не є вищим правителем світу, якщо люди своєю вільною волею оберуть інший шлях.
Отже, це внутрішнє протиріччя між Божественним провидінням і вільною волею людини звертає на себе неабияку увагу в теологічних колах, і спроби зняти цю напругу, або принаймні, зменшити її, численні і різноманітні у багатьох релігійних спрямуваннях.
(Джерело ідей Ґюлена можна знайти в ханіфітсько-матуридійській релігійній традиції, яка, як і деякі напрямки релігійної думки іудаїзму і християнства, гармонізують проблеми божественного провидіння і вільної волі людини, проголошуючи існування божественного плану, який ґрунтується на тому, що Господь наперед знає про те, який вибір зробить людина. – Прим. авт.)
Ми не маємо необхідності обговорювати зараз ці ідеї детально, достатньо просто сказати, що це питання залишається на задньому плані, коли Ґюлен викладає свою точку зору на відповідальність людини у світі. Наприклад, він ніколи не говорить, як Сартр, що людина повністю відповідальна за цей світ, який існує в історії, оскільки це погубило б ідею божественного провидіння, у що він твердо вірить. Ґюлен у своїх проповідях говорить про всемогутнього і всезнаючого Бога, який створив небо і Землю і знає все. Уся реальність й існування являють собою те, якими вони є, завдяки божественному визначенню, і за межами цього визначення немає ні реальності, ні існування. Це визначення віри присутнє у кожній заяві, яку робить Ґюлен про відповідальність людини, і саме у цьому полягає ґрунтовна різниця між світоглядом Сартра і Ґюлена, яку неможливо пом’якшити.
Ґюлен говорить про цей аспект, однак, таким чином, що це відкриває нам деякі моменти, які допомагають зрозуміти, як він може говорити про «усвідомлення відповідальності» таким чином, як він робить це у «Статуї наших душ» та в інших працях. Він говорить про цей аспект, використовуючи ключове слово, яке потрібно перекласти як «намісник» або «намісництво». Використання цього терміну вже показує, що він використовує тонкий баланс у тому, що стосується божественного провидіння і вільної волі людини. «Намісництво», звісно, означає управління, володарювання і відповідальність. Одночасно це має на увазі передачу відповідальності від вищої влади, можливо навіть, оформлену деяким указом.
Тут ми бачимо у концентрованому вигляді концепцію Ґюлена, а також багатьох інших теологів – представників монотеїстичних релігій, перед якими стоїть важка проблема примирення ідеї божественного провидіння і вільної волі людини. Всемогутній і Всезнаючий Господь своїм повелінням створив буття таким чином, що на людський світ у цьому бутті впливає людський фактор. Люди або виконують цю покладену на них місію, або ні, і відповідають за наслідки своїх вчинків у цьому житті і наступному. Як би там не було, нескінченні і тому загадкові (оскільки наш розум не може охопити нескінченність, але може бути залученим нею) плани Господа для цього світу і всього буття здійснюються. Знову ж ми бачимо спробу делікатного балансу, який, можливо, й не вирішить повністю напруги між божественним провидінням і вільною волею людини, але він, вірогідно, є кращим з того, що може бути зроблено для збереження серйозного місця людського фактора і відповідальності у світі, що і є предметом нашого розгляду.
Ґюлен базує свою тезу про намісництво на рядку з Корану: «Я на землі Собі намісника призначу» (Св. Коран, 2:30).[15] [Адама та його нащадків, і дарувати їм знання. Див.: quran.ipamis.com – Прим. перекл.]
Як намісники люди є божественними представниками у цьому світі. Ґюлен:
«Якщо люди – намісники Господа на Землі, найулюбленіші з усіх Його творінь, сутність і субстанція буття у всій його повноті й найяскравіше дзеркало Творця, – немає сумніву, що це так і є – тоді Божественний Творець, що послав людей у цей світ, дарував нам право, дозвіл і здатність відкривати істини, приховані в душі всесвіту, відкривати приховану силу, могутність і потенціал, використовувати все для мети і бути представниками властивостей, якими володіє Він, таких як знання, воля й могутність».[16]
Ми бачимо, як Ґюлен обережно тримає баланс, про що йшлося вище. Він упевнено стверджує людину одночасно і як творіння, і як дзеркало Бога. Люди одночасно – творіння і відображення, які підкоряються Творцю і одночасно є представниками того ж самого творця. Такою є позиція намісника: завжди підкорятися волі Господа і завжди, згідно тій самій волі, бути Його представником і виконувати Його роботу у цьому світі, використовуючи внутрішні можливості, які, своєю чергою, суть відображення можливостей Господа. Гюлен далі роз’яснює принцип намісництва людини:
«Намісництво людини, її служіння у цьому сенсі Творцю відбувається у надзвичайно широкій сфері, яка включає дії від віри у нього і поклоніння Йому до розуміння тайн всередині речей і причин природних явищ, які дозволяють, отже, втручатися у природу… Ці справжні люди намагаються здійснювати свою вільну волю конструктивним чином, працюючи зі світом і розвиваючи його, захищаючи гармонію між буттям і людяністю, намагаючись піднести колір, форму і дух життя до більш людяного рівня, залишаючись у рамках наказів і встановлень Творця. Такою є істинна натура намісника, і в той самий час саме тут можна пізнати значення того, що ж це є – бути слугою і возлюбити Господа».[17] Варто визначити межі дій людини в ролі намісника, що включають релігійне визнання і поклоніння, наукове пізнання світу природи, образ «вторгнення» у природний світ чи маніпулювання ним для благих цілей і покращення людського життя у більш плідний і більш гуманний спосіб. Як намісники люди відповідальні за все це. Вони відповідають перед Богом, подібні до польових агентів, за виконання свого обов’язку у цих сферах.
Ґюлен детально говорить про намісництво у «Статуї наших душ», і на мою думку, висловлюється більш гаряче і навіть радикально у порівнянні з іншими своїми працями. На початку книги він починає дискусію про божественне провидіння і вільну волю людини, стверджуючи насамкінець її тонкий баланс, про що ми згадували вище. Він додає таке цікаве судження про людську волю:
«Господь дарує нам вільну волю… і приймає її як запрошення до Його Волі й Силі Волі і обіцяє побудувати найбільш сутнісні проекти на цій волі, план, який Він втілював і продовжує втілювати в життя. Господь створив нашу волю заради події для створення благого діяння чи гріха, і як основу для нагороди чи покарання, і приймає її як посланця для спрямування до добра і зла… Ось чому Господь надає такого важливого значення нашій волі та бажанням й устремлінням людства. Він визнає це як умову для конструювання і процвітання і цього світу, і наступного, роблячи це істотною причиною, чогось на зразок чарівного вимикача для потужного електричного пристрою, здатного освітлювати світи».[18]
Отже, Ґюлен стверджує, що механізм волі людини, встановлений Всевишнім, визначає реальності і цього світу, і наступного. Стверджувати вищу значимість людської волі й дій у світі жодним чином не означає применшувати волю Господа. Адже, по суті, людська воля є підтвердженням і виконанням волі Господа у світі, ось чому відвернення від гуманності, віри, пізнання й істин досить проблематичне. Відмова від цього означає відмову від виконання обов’язків відповідального намісника і використання можливості цієї найвищої посади заради зла, що вплине на життя на найглибшому рівні, оскільки сфера відповідальності для цієї посади включає в себе повністю і цей світ, і наступний, тобто, усю реальність.
Ми починаємо бачити, таким чином, початкову тональність, яку Ґюлен використовує у своїй праці «Статуя наших душ» – тональність пристрасті й наполегливості, заклик, звернений до людей, які приймуть на себе це намісництво у повному обсязі й нестимуть на своїх плечах усю цю ношу відповідальності, що нерозривно поєднана з цією місією. Ґюлен детально розкриває риси характеру цих намісників, що «успадкували Землю», «люди серця», «ідеальні люди». Ми зосереджуємося на тих рисах характеру, які безпосередньо пов’язані з відповідальністю за світ. Одна з цих рис – діяльність, прагнення бути людиною дії. Ґюлен пояснює:
«Дія є найбільш важливий і необхідний компонент нашого життя. Покладаючи на себе відповідальність шляхом постійних дій і роздумів, шляхом бачення і подолання труднощів ми завжди маємо діяти, докладати зусиль. Якщо ми не діємо самі, нас відносять хвилі, створені рухом і діями інших, ми потрапляємо у вир чужих планів і думок, і тоді ми змушені діяти за дорученням когось. Відсторонюючись від дій, не втручаючись у те, що відбувається навкруг нас, не будучи частиною того, що діється навколо і перебуваючи у байдужості до всього, ми ніби танемо подібно до того, як лід перетворюється на воду».[19]
Уважні читачі вже відчули співзвучність Ґюлена і Сартра з цього конкретного питання. Ґюлен визначає дію як головну складову людського життя. Лише завдяки діям ми стаємо спадкоємцями Землі. Лише шляхом дій ми створюємо самі себе і світ таким, як це зображено у даному розділі. Без дії, без того, щоб заохочувати себе до дії, брати на себе відповідальність за те, що відбувається і переносити ті страждання, які неминуче тягне за собою відповідальність, ми віддаємося на волю дій інших людей. Ми передаємо їм свої функції людей і намісників і натомість обираємо життя, яке визначають інші, схоже з існуванням неживих предметів або тварин, які живуть відповідно до своїх інстинктів замість того, щоб жити вибором і совістю. Наша людська сутність розчиняється в нас, коли ми відмовляємося діяти і брати на себе відповідальність за дії.
У іншому місці Ґюлен говорить, що роблячи вибір на користь бездіяльності (що є дією, хоча й безвідповідальною), ми обираємо смерть: «Найбільш значущий аспект існування – це дія й зусилля. Інерція – це розчинення, розпад та інша назва смерті».[20]
Ґюлен говорить, що люди дії перебирають на себе багато ролей у суспільстві, «іноді – лояльного патріота, героя вдумливої дії, іноді – відданого послідовника науки і вчення, геніального художника, державного діяча, а іноді всіх разом».[21] Він присвячує розділ підведенню підсумків життя і творчості нещодавніх фігур турецької історії. Що відрізняє і об’єднує їх усіх, як пише Ґюлен, так це неймовірне коло відповідальності, яку вони брали на себе буквально за все. Це чутний їхній совісті заклик Нескінченності, що вони відповідають за світ і що кожну молекулу свого єства й усю енергію вони мають віддавати активному служінню цьому заклику. Ґюлен пояснює:
«Їхня відповідальність є такою, що все, що з’являється у сфері уваги і свідомої волі індивідуума не залишається поза їх увагою. Ця відповідальність за буття і події, природу і суспільство, минуле і майбутнє, за мертвих і живих, молодих і старих, грамотних і неграмотних, управління і безпеку… за все і за всіх. І вони, звісно, відчувають біль цієї відповідальності у своєму серці. Ця відповідальність відчувається як трепет, що зводить з розуму, відчай душі, і все це потребує уваги до себе… біль і страждання, які виникають унаслідок усвідомлення цієї відповідальності, якщо тільки вона не тимчасова, – це молитва, звернення, на яке немає відмови, це сильне джерело подальших альтернативних проектів, це нота, яка є найгострішим закликом до душ, які залишилися чистими і неушкодженими».[22]
Це надзвичайний текст: сфера відповідальності «все і вся», включно минуле і мертві. Ніщо з того, що може бути усвідомлене і відчуте, не залишається поза цією сферою відповідальності. Якщо ми можемо думати про щось і це є реальним (це не чимось, породженим нашою уявою), ми відповідаємо за це.
Зверніть увагу на страждання, яке супроводжує відповідальність, «біль і страждання», які приходять з усвідомленням відповідальності. Ґюлен говорить про внутрішні труднощі, які приходять, коли людина серйозно сприймає роль намісника, того, хто успадкував Землю.
Нерідко його слова звучать, ніби луна слів Румі, великого поета ХІІІ ст., який так красномовно пише про біль і страждання, які супроводжують велику любов. Румі описував пристрасне томління і спрямованість до Любимого, які є глибоким стражданням, оскільки любов до Любимого є причиною буття, душа самого життя.
Намісники Ґюлена – це залюблені у Любимого, і в даному разі – це Господь. Господнє творіння, уся реальність, яка йде від Бога, це все і вся, і любити Любимого означає відповідати за це.
Це устремління, страждання, тремтіння серця і трепетне усвідомлення того, що цього ніколи не можна уникнути, якщо людина «любить». Той, хто любить, засуджений до цього як той, хто любить. Це не перепона на шляху любові. Це сама умова такої любові.
Нарешті, процитований вище уривок демонструє, що відповідальність є тим дзвоном, що закликає до повернення додому всіх істинних людей, і що коли б вони не почули заклику цього дзвона крізь страждання, вони приводять до виконання нові проекти і плани. Ґюлен говорить, що відповідальні люди так полюбляють цю відповідальність, що заради неї вони готові навіть відмовитися від Раю.[23]
Співзвучність ідеям Сартра є очевидною, навіть якщо ми визнаємо, що Ґюлен і Сартр формулюють свої ідеї і праці у рамках абсолютно відмінних філософських систем, – до такої міри різних, що з першого погляду видається неможливою наявність хоч якоїсь співзвучності між ними. Однак, очевидним є те, що кожен з них, ґрунтуючись на абсолютно різних поглядах, формулюють паралельні погляди на життя людини у цьому світі в тому, що стосується відповідальності людини за світ. І Сартр, і Ґюлен віддають свою інтелектуальну енергію заради того, аби підкреслити невідкладну необхідність того, щоб люди брали на себе відповідальність за світ, щоб ще і ще повторити, що світ завжди був і продовжуватиме бути таким, яким робимо його ми. Будь-хто з них, і Сартр, і Ґюлен – міг бути автором цих слів з «Статуї наших душ»:
«Всяка людина, яка має серйозне почуття індивідуальної відповідальності, скаже: «Я маю зробити це сам. Якщо я не зроблю цього, у тих межах, на які я здатний, тоді, вірогідно, цього не зробить ніхто». І він побіжить наперед, щоб першим взятися за цю справу, і при цьому високо тримати прапор».[24]
Ми повинні покладатися на самих себе і на свої сили, неважливо, чи думаємо ми про них – вони приходять до нас від Бога, як вважає Ґюлен, або ні, як вважає Сартр. І ми повинні відмовитися від очікування, що хтось чи щось за нашими межами зробить за нас нашу роботу. Перекладати нашу відповідальність на інших означає жити в «поганій вірі», якщо ми використаємо для опису цього тезу Сартра. Цікаво відмітити, що вона сповна відповідає тій оцінці, яку дає Ґюлен тим віруючим людям, які відмовляються брати на себе відповідальність: вони живуть «в поганій вірі».
Заключна цитата з Ґюлена формулює його вирішальне бачення істинного людського життя і процвітання і розкриває, що ж саме має відбутися, щоб коли-небудь для всіх утворився світ добра, істини і свободи, і яку роль відіграють люди у створенні цього світу. І дух цієї цитати співзвучний духу, якщо не словам, почуттів, висловлених Сартром.
Ґюлен: «Суть у тому, що нам потрібні геніальні розуми з залізною волею, які зможуть з достоїнством нести титул намісника Бога на Землі і які зможуть втручатися в події і кидати виклик ницому духу і дрібним думкам. Це означає – тим, хто не надає значення усвідомленню відповідальності, людським цінностям, знанням, моральності, істинному спогляданню, чеснотам і мистецтву на такій значній території. Нам потрібні гострі розуми і залізна воля, які зможуть охопити й інтерпретувати буття у всій його глибині і повноті гуманності – у всій його величі у цьому й інших світах». [25]
Дух цього висловлювання – це хоробрість, сміливість відповідальності. У нашій боязкості і поганій вірі ми тікаємо від відповідальності за свої власні життя і за весь світ. З причини цього боягузтва і дрібного духу ми знаходимо виправдання для себе і звинувачуємо інших за ту ситуацію, в якій опинився світ, або звинувачуємо долю чи обставини. А тим часом світ розташований на наших плечах, і ми можемо визнавати це, чи ні, або ж взяти на себе всю відповідальність за нього. Світ все одно перебуватиме на наших плечах, навіть якщо ми оберемо для себе смерть й інертне життя, подібне до існування моху, чи стільця, чи каменя. Це життя – менше, ніж те, яке призначив нам Всевишній, або Природа, або Буття. Істинне життя, в очах Бога чи в очах Життя – це життя відповідальності, й ті, хто живе нею, відчуває страждання і відчай, але це також ті творіння, які воістину заслуговують назви «люди».
Вони мають залізну волю і хоробрі серця, які примушують їх прагнути вперед, попри відчай, у ті розлогі сфери, де вони відповідають за все і вся. Ці особистості – істинні герої людства, і на їхніх плечах перебуває світ. Як стверджують і Ґюлен, і Сартр, людське суспільство завжди було і буде таким, яким робимо його ми, люди.
[1] Gülen M. F. The Statue of Our Souls. Revival of Islamic Thought and Activism. New Jersey: The Light Inc., 2005. P. 35.
[2] Sartre, Jean Paul. «Existentialism» in Basic Writings of Existentialism. Ed. Gordon Marino. New York: The Modern Library, 2004 P 345.
[3] Ibіd., р. 346 – 347.
[4] Ibid.
[5] Ibid.
[6] Ibid., р. 358.
[7] Ibid., р 347.
[8] Ibid., р. 348.
[9] Ibid., р. 349.
[10] Ibid.
[11] Ibid., р. 367.
[12] Ibid., р. 354.
[13] Ibid., р. 355.
[14] Ibid., р. 357.
[15] Gülen M. F. Toward a Global Civilization of Lave and Tolerance. New Jersey: Yhe Light Inc., 2004.
[16] Ibid.
[17] Ibid., р. 124 – 125.
[18] Gülen M. F. The Statue of Our Souls, р. 15.
[19] Ibid., р. 59.
[20] Ibid., р. 99.
[21] Ibid., р. 68.
[22] Ibid., р. 95.
[23] Ibid., р. 97.
[24] Ibid., р. 154.
[25] Ibid., р. 125.
- Створено .