Ставлення ісламу до миру й ненасилля: досвід Туреччини

Метою даної роботи є обговорення ставлення ісламу до питань миру й ненасилля на досвіді Туреччини. У її першій частині представлений аналіз того, як питання миру й ненасилля трактуються Кораном і хадісами, в той час як друга половина роботи розглядає внесок турецьких ісламських діячів в підтримці миру й ненасилля засобами свого вчення й діяльності.

До них приналежні: Сулейман Хілмі Тунахан (1888–1959), Мехмет Захіт Котку (1897–1980), а надто Бедіуззаман Саід Нурсі (1876–1960) та Фетхуллах Ґюлен (народ. 1941 р.). Значення слова «іслам» асоціюється з миром і підлеглістю. Описуючи мусульман, Мухаммад (с. а. с.) говорить, що “мусульманином є той, чиї єдиновірні брати безпечні від зла, що можуть створити його язик та руки”[1]. Ключові цінності ісламу складають основу ненасильницьких дій даної релігійної традиції[2]. Один з головних принципів ненасилля в ісламі вкладається в широко відомий вислів Пророка “Ла дарар ва ла дирар,” яке можна перекласти як “не нанось шкоди, і сам не матимеш збитку”[3].

В своєму особистому житті Пророк (с. а. с.) являв собою живий приклад миру й ненасилля. З ним ніколи не траплялось випадків насилля словом або дією. Його вчення забороняє прояв насилля проти всіх живих істот. Хоча він умів захистити себе та своїх послідовників при нападі, він встановив мир, як тільки з’явилась можливість, навіть ризикуючи власним життям. Одним з прикладів цього є Худайбійська угода, яка мала великий вплив на життя Пророка і його відносини з ідолопоклонниками. В ім’я миру Пророк прийняв тяжкі умови, які висунули його противники. Роззброївшись, аби увійти в Мекку, він наражав себе та своїх послідовників значному ризику заради того, аби вони могли мирним шляхом здійснити своє паломництво[4]. Дії Пророка проти меккан явили собою великий приклад супротиву пригніченню елітою Мекки. Хоча послання його не забороняє застосування сили у випадку необхідності, сам Пророк ніколи не розглядав це положення в якості важливого аспекту свого послання. В аяті Корану “Краще мир” знаходиться основа його послання (сура 4:128). Даний аят безпосередньо стосується сімейних спорів, однак використана термінологія говорить про те, що мир є головною складовою всіх аспектів життя. Тому завжди, коли був можливий мир, Пророк схвалював дії, направлені для його встановлення. Навіть в розпал війни, “якщо ворог схиляється до миру”, Коран звертається до Пророка прийняти його й довірятися Богу (сура 8:61). Аят Корану також вимагає від Пророка та його послідовників вирішувати свої суперечки шляхом миру: “Бійтеся Бога й живіть між собою у мирі” (сура 8:1). Аналогічний аят Корану говорить, “якщо дві группи віруючих між собою воюють, помиріть їх” (сура 49:9). Пророк також розглядає питання терпимості і миру у взаємовідносинах між приватними особами. Дійсно, вчений-хадисознавець аль-Бухарі присвятив цілу книгу своєї знаменитої збірки висловлювань Пророка про укладення миру[5]. Мир та ненасилля співіснують поряд. Ненасилля є важливим етапом в процесі досягнення миру. Коран описує вічне пристанище віруючих в потойбічному житті як Дарус-салам. Бог запрошує людей в пристанище миру (сура 10:25). Ті, хто живе в раю, вітають один одного словом “мир”, або салам (сура 10:10). В потойбічному житті, коли ангели вітають людей при вході в рай, вони також говорять “Мир вам, бо були ви терплячі в мирському житті” (сура 13:24). Благочестивим людям говорять “входь у рай назавжди з миром і спасінням ” (сура 15:46). Мир розглядається в якості неодмінної риси як віруючого, так і Бога: “Вони не чують ні пустих слів, ні грішних слів, а лише привітання “мир, мир” або “салам, салам” (56:26), у відповідь на чистоту й гармонію, приналежну вічним віруючим. В дійсності, мир “ас-Салам” є одним з найбільш прекрасних імен Господа. Щоб стати такими, як Господь, мусульмани мають бути мирними. По суті, метою ісламу є встановлення на нашій планеті миру, де всі живі істоти матимуть мирний захист так, щоб людина наблизилась до Бога й віддзеркалила тим самим ім’я Боже ас-Салам. Як коротко зазначалося вище, ранні мусульмани підпадали під суворі гоніння багатобожників з Мекки, і все-таки Пророк довгий час не дозволяв своїм послідовникам відповідати на них або застосовувати силу навіть для самозахисту, не дивлячись на постійні наполягання деяких з його послідовників. Навпаки, він просив їх проявити терплячість проти переслідувань, що, насамкінець, примусило деяких з них покинути своє улюблене місто Мекку й переїхати в Абіссинію, де вони знайшли мир і спасіння. Сам Пророк ісламу разом із своїм найближчим другом переховувався в печері, аби спастися від насилля проти нього, й завдяки цьому мав можливість бігти в місто Медину, де його попросили встановити мир між ворогуючими племенами арабів і євреїв. Завдяки тому, що Пророк мав велику мужність і користувався високим положенням в суспільстві, ранні мусульмани мали засоби захистити себе проти багатобожників з Мекки.

Але попри все, для боротьби з переслідуванням Пророк завжди віддавав перевагу щляху ненасилля. Так продовжувалось, поки Коран не дозволив використовувати міри активного захисту проти нападаючих: «Тим, які підпадають під напад, дозволено [воювати], захищаючи себе від насильства. Воістину, у владі Аллаха допомогти тим, які беззаконно були виселені зі свого житла лише за те, що говорили: "Наш Господь – Аллах…» (Св. Коран, 22:39,40). За те, що він дозволив оборонятися під час нападу, Мухаммад отримав серед пророків ім’я Сахибуль-кадіб, тобто несучого жезл[6]. В одному з хадисів розповідається про наступний приклад з життя Пророка: до Пророка прийшов бедуін і рвонув свій одяг з таким викликом, що неважко було зрозуміти з цього жесту, наскільки він знаходився в стані виснаження. Бедуін, араб з пустелі, сказав:  “Накажи дати мені з багатства Аллаха, що ти маєш”, просячи подаяння. Пророк обернувся до нього й, не гніваючись, а з посмішкою на обличчі, наказав, щоб бедуіну дали подарунок[7]. Слід відмітити, що Пророк займався рішенням проблем одного з найбільш диких суспільств, відомих історії. Зміни розуміння та ставлення людей були для нього найскладнішим завданням. Історики відмічають, що в своїй запеклості члени товариства Пророка дійшли до того, що були готові хоронити живими своїх дітей жіночої статі на знак прояву поваги до честі племені. Коран суворо критикує такі племенні традиції (сура 81:8). Вчення, яке він дав тим самим людям, до такої міри змінило їхні серця та розум, що вони стали проявляти співчуття не лише стосовно всіх інших людей, але навіть до найменших Божих творінь. Пророк домігся такої переміни в них не засобами сили. За участі свого послання миру й ненасилля він змінив мислення свого суспільства. Шляхом ненасилля й миру він передав своєму народові писання Корану. Як говориться в Корані, обов’язком його було “ясно донести послання Господа” (сура 5:92). Відповідно, терпляче зносячи переслідування від меккан, він продовжував нести людям Його послання. Він звертався до свого товариства взяти собі за правило таке саме ставлення. Пророк попереджав їх проти можливих в майбутньому ісламському суспільстві насильницьких дій, які мають назву «фітна»,або випробування, які в дійсності відбулися в формі громадянської війни, яку Пророк передбачав. Один соратник спитав його: “Що мені слід робити в часи таких великих випробувань?” Тоді Пророк порадив йому: “Сиди вдома й тримай язика за зубами”[8]. Під час громадянської війни більшість соратників уникли «фітна» та анархії в суспільстві. В дійсності, подібна поведінка в подальшому перетворилась на принцип суфійської традиції ісламу для протистояння безладу й анархії.

Аль-Газзалі (пом. у 1111 г.) відомий як поборник цього принципу[9]. Цей принцип ісламу більш відповідає принципу “уникати провокацій”, або “залишатись вдома”, як його висловлюють деякі вчені, дослідники питань ненасильства[10].

В Корані часто йдеться про боротьбу біблейських пророків, і вони є прикладом терпіння й послідовності. Наведена в Корані історія двох синів Адама, Авеля та Каїна, розглядається науковцями як приклад практики ненасилля. Аят проголошує: «Розкажи їм в істині [Мухаммад] розповідь про двох синів Адомових, про те, як вони обоє принесли пожертву і як у одного її було прийнято, а у другого – ні. І другий сказав: "Якщо так, я уб’ю тебе". [Хабіл] відповів: "Воістину, Аллах прийме [жертву] тільки від благочестивих мужів. Якщо ти піднімеш на мене руку, щоб убити мене, я [все одно] не підніму руки, щоб тебе убити. Бо я боюсь Аллаха, Хазяїна світів» (Св. Коран, 5:27,28). Іслам навчає, що всякий, хто починає творити зло, понесе плоди всіх зол, здійснених після нього чи неї. Тому Каїн несе на собі гріховні плоди всіх убивств упродовж історії, поскільки він був першим, хто вчинив цей злочин. Відмінні риси особи, яка є противником насилля згідно ісламу, зосереджені в особі Авеля, який стримався від протидії. Розмірковуючи з приводу прихильності Пророка до методів ненасилля, з’являється питання про здійснені походи. Чи нападав коли-небудь Пророк проти своїх ворогів? Немає сумніву в тому, що Пророк прибігав до нападу, коли він та його послідовники самі підпадали під напад і не мали іншого способу зупинити идолопоклонників з Мекки. В Корані говориться: «Винагорода за зло – рівноцінне зло. Але той, хто дарує й владнає [справу] миром, матиме винагороду Аллаха. Адже Він не любить нечестивих» (Св. Коран, 42:40). Хоча Пророк захищався проти нападників, він також часто дарував. Ці милість і прощення навіть впливали на його ворогів. У збірці хадисів говориться, що під час битви Гатафан і Анмар, мужній вождь племені на ім’я Гаврес наблизився до Пророка і, тримаючи над його головою шаблю, спитав: “Хто тебе від мене спасе?” На що пророк відповідав: “Аллах!”, і почав дуа-молитву “О, Аллах, відділи мене від нього”. Не встигнувши вдихнути, Гаврес впав від незвичайного удару межі плечі, і шабля випала з його руки. Пророк підняв шаблю й спитав його: “Тепер хто спасе тебе від мене?” Пророк дарував йому і дозволив повернутися до свого племені. Людей Гавреса вразило, як така мужня людина не спромоглася нічого зробити Пророку. Вони стали запитувати: “Що сталося з тобою, чому ти не спромігся щось йому зробити?”, і він розповів їм про те, що сталося, і додав: “Я зараз повертаюся після зустрічі з кращим з людей”[11]. Мусульман закликають боротися з несправедливістю скрізь, де вона існує. Тим не менш, така боротьба не має приводити до ще більшої несправедливості, і на такий випадок Коран дає пораду: проявляйте терпіння й моліться. Він говорить, що якщо людину переслідують гнобителі й насміхаються над ним, то він має проявляти терпіння, і матиме винагороду за це (сура 23:107–111). Винагорода таким людям залежить від умов терпіння й послідовності, оскільки “Господь з тими, хто терпить”, що перетворилося на істину для віруючих. Звідси, необхідно кожному вміти відповісти й проявити активний опір. Заохочуючи спротив, Пророк говорить: “Найбільше благодіяння – це потрібне слово перед обличчям головного з пригноблювачів”. Тим не менш, такий спротив має носити позитивний характер, як це записано в Св. Корані: “Противтеся злу через добро” (Св. Коран, 23:96). Деякі висувають припущення, що Коран пропонує способи ненасильницької боротьби через таких біблейських пророків, як Моісей. Так, коли Господь повелів Моісею й Аарону передати його послання фараону, то у відповідному аяті має місце вислів: “Говоріть йому сердечно”. Такий наголос на те, яким чином розмовляти з таким тираном, як фараон, дає справжній приклад важливості принципу ненасилля для учення Корану. На прикладі тієї ж само історії можна бачити приклад ненасильницького супротиву з визнання, яке зробили чародії, коли фараон почав їм погрожувати. Коли чародії сказали: “Ми увіровали в Господа Моісея і Аарона”, фараон перебив їх і стал погрожувати їм роп’яттям. Їхня відповідь на таку загрозу являє собою ще один приклад учення ненасильства: “Ми не поставимо тебе вище того, що ми маємо від благ Господа, який нас сотворив. Володій, якщо хочеш володіти. Ти можеш розпоряджатися тільки нашим земним життям” (Коран, сура 20:72). У нашому сучасному світі ненасилля стало важливим способом вирішення проблем. Багато науковців прирівнюють термін “ненасилля” більше до інших термінів, замість того, аби дати йому визначення. Уявляється, що наступне визначення дає загальне розуміння терміна: “Ненасилля – це супність уявлень про мораль, владу і конфлікт, яке спонукає його сторони відмовитися від застосування сили в своїх намаганнях досягнути суспільно-соціальних чи політичних цілей”[12]. В якості методу суспільної боротьби в останні століття ненасилля асоціюється з іменами деяких широко відомих діячів, як, наприклад: Лев Толстой (1828–1910) в Росії, Махатма Ганді (1869–1948) в індії, Альберт Лутулі (1898–1967) в Південній Африці та Мартін Лютер Кінг молодший (1929–1968) в США.

Слід відмітити, що згадані на початку нашої статті наставники суфізму та духовні лідери, хоча й менш відомі, являють собою прекрасні приклади миру й ненасилля для сучасної Туреччини. Не дивлячись на значний тиск з боку ультра-секуляристів проти цих осіб, їхня приналежність до методів ненасилля є внеском в створення більш миролюбного й безпечного середовища в їхніх країнах. Задум у тому, що спротив насилию за допомоги насилля створює замкнуте коло й провокує насилля ще у більшій мірі. Як говорить турецьке прислів’я, “Не можна загасити полум’я за допомоги газу”, або, повторюючи слова Лева Толстого, насильницькі дії в боротьбі із злом роздмухують полум’я ще більше[13]. Супротив за участі насилля є ні щось інше, як підливання масла у вогонь. Хоча згадані постаті були предметом особливої уваги в найближчі роки, посилання на послідовників методів ненасилля, на жаль, не мають їхніх імен серед тих, хто активно використовував цей принцип в своїй діяльності[14].

Сулейман Хілмі Тунахан, накшибандійський шейх, відомий своєю приналежністю до діяльності з вивчення Корану. Попри надмірну увагу до його діяльності та пригнічення з боку уряду того часу, не вдалося віднайти в діях цього шейха суфізму ознак насилля. Навпаки, він продовжував концентруватися у своїй діяльності навчання Корану і закликав своїх послідовників робити те саме. Так само ще один накшибандійський шейх, Мехмет Захіт Котку також мав значний вплив на суспільне, політичне й економічне життя Туреччини. І знову, попри той факт, що офіційно товариство суфіїв було заборонене, він знайшов шлях, як навчати суфізму, і з успіхом уникав застосування насилля в своїх протестах проти цієї заборони. Двоє інших видатних ісламських діячів сучасної Туреччини, Саід Нурсі і Фетхуллах Ґюлен не належали до жодного з орденів суфіїв, тим не менш, духовний вплив, який вони мали на соціальну основу країни, дуже великий. Мало знайдеться великих людей, які були настільки маловідомі західному світові, як Саід Нурсі, який проповідував усе своє життя принципи ненасилля. Як свідчить дане дослідження, він є одним з ведучих діячів минулого століття у справі миру й ненасилля традицій ісламу. Саід Нурсі, відомий як один з оновлювачів (муджаддід) ісламу[15], приналежить до тих видатних діячів ісламу, які пропагували теологію ненасилля у своїй боротьбі проти пригноблювачів в ім’я додержання суспільством прав невинних. Будучи учасником першої світової війни і відчувши на власному прикладі її страхіття, а також маючи поранення й знаходячись два роки як військовополонений в Костромі (Росія), Саід Нурсі добре знав, які наслідки може в дійсності спричинити війна. Розуміння Саідом Нурсі ненасилля уявляється унікальним в контексті сучасної активізації ісламської діяльності. Попри участь своїх сучасників у русі політично направленої реакційної опозиції урядом власних країн і Заходу, Саід Нурсі віддавав перевагу уникненню участі в подібних діях. Він називав своїх учнів “добровільними службовцями безпеки” (asayis memurlari). Він концептуально закріпив ідею ненасильницької активності за допомоги терміну “мусбет харекет”, який означає позитивну дію. Даний термін представляє собою зміст і головний принцип ненасилля вчення Саіда Нурсі. Для нього поняття позитивної дії уявляється ширшим, ніж просто відмова від насилля. З його праць висновується, що Саід Нурсі щиро опікувався всіма і кожним, і навіть тими, хто його переслідував. Хоча пригноблювачі й намагались сімнадцять разів його отруїти, Саід Нурсі ніколи не забажав відповісти їм тим самим. Натомість він закликав своїх учнів уникати помсти[16]. Не важко ознайомитись з аятом Корану про бесіду між синами Адама. У зверненні Саіда Нурсі до своїх відданих учнів, коли він говорить: “Брати дорогі, якщо пригноблювачі вб’ють мене, то заради блага невинних і пристарілих прошу вас, не мстіться за мене. Тортури, могили й вогонь пекла будуть для них достатньою карою”[17]. Починаючи з 1926 р. і впритул до 60-х років, які були роками знищення всіх релігійних ідеалів, Саіда Нурсі та його послідовників періодично ув’язнювали. Не дивлячись на всі переслідування, які мали місце, в роботах його неможливо знайти жодного натяку на ненависть. На відміну від багатьох тих, хто перетворює принципи ненасилля в життя сьогодні, у Саіда Нурсі не було політичної мети. Єдиною метою, якої він прагнув, було те, щоб люди мали вічне життя. Він був упевнений, що перемоги можна досягти не шляхом застосування сили, а переконуючи інших в цінності своїх ідеалів. Говорячи про те, що не слід використовувати шаблю в прямому змісті, Саід Нурсі представляв істину, викладену в Корані, в якості прикрашеної брильянтами шаблі, здатної бути сильнішою за справжню. Та руйнація, на яку здатне насилля, примусила Саіда Нурсі уникати жодних засобів застосування насилля. Прикладом цього вважається його широко відомий прощальний лист до своїх учнів. Він починається наступним зверненням: “Дорогі брати, наша місія в тому, щоб здійснювати позитивні дії, а не негативні дії. Вона у тому, аби служити справі віри у відповідності до того, що до вподоби Господу. Ми не повинні втручатися у виконання Господом свого призначення. Нам необхідно з терпінням і вдячністю відповідати на всі труднощі, з якими ми стикаємося в нашій справі служіння вірі. Таке служіння захистить суспільство від безладу[18]”.

Хоча створюється враження, що в листі присутні елементи примиренства, ті, хто знайомий з біографією Саіда Нурсі, не назвуть його пацифістом або примиренцем: він був прибічником позитивної дії. Він виступав проти тих, чия позиція полягала в словах “мене не обходить” або, словами самого Саіда Нурсі, “неме лазим.” У його розумінні така життєва позиція могла привести лише до диктатури. Аби покласти кінець насильству, він попереджує про спокусу влади та майна. Він пов’язував політику з владою і часто говорив, що він та його учні не прагнуть займатися політикою через небезпеку використання сили. Нурсі говорив, що “ми не маємо в руках жезла влади. Ми маємо дві руки, якими ми несемо світло. Якби ми мали сто рук, то ми б все одно несли світло”. Згідно вчення Саіда Нурсі, світло означає мир, гармонію, інтелект і все, що має позитивний характер. Для нього ніхто не має бути проти світла, поскільки він несе благо для всіх. Звичайно, Саід Нурсі не виступав проти політики служіння людям, однак він бачив можливість небезпеки, коли основою влади стають приватні інтереси. Головною причиною його виходу з політики стало розуміння того, наскільки політика здатна змінити людину до переконань в гірший бік. Він сам спостерігав, як людина переконань на одній з зустрічей звинувачувала людину, подібну до ангела, в сатанізмі лише тому, що той належав до протилежної партії. У той же час та сама людина підносила того, який на ділі був недобрим, але з однієї партії. Упевнившися в небезпеці партійної приналежності, Саід Нурсі почав уникати політики і зробив свою відому заяву: “Я шукаюпристанище в Аллаха від шайтана і політики”[19]. Залишаючись подалі від політики, Саід Нурсі використовував принцип, який науковці визнали б “відмежуванням від соціально-суспільної системи”. Він вважав, що його діяльність і праці на теми духовності допоможуть людям реалізувати потойбічне життя. Він здійснив духовну міграцію й обрав життя аскета. Модель ненасилля Саіда Нурсі залишається практично невідомою в тому аспекті, що він уникав будь-якої участі в політиці. Навіть Махатма Ганді, герой принципу ненасилля, в кінечному результаті став Президентом Індії. Як його сучасник-мусульманин, Хан Абдулгаффар Хан (1890–1988)[20], який боровся проти британського володарювання в Індії і розглядав освіту в якості найбільш важливого засобу прогресу мусульман, Саід Нурсі вірив, що в цивілізованому світі не повинно залишитися місця для насилля. В одному з своїх листів з приводу взаємовідносин між мусульманами і немусульманами він писав: “Наш підхід до немусульман перш за все ґрунтується на переконанні. Так відбувається тому, що ми знаємо їх як цивілізованих людей. Наш обов’язок в тому, аби показати їм, що іслам прекрасний”[21]. Пізніше Саід Нурсі розвинув ці ідеї в контексті міжрелігійної співпраці, а саме, співпраці між мусульманами і християнами. Він сформулював філософію свого вчення у принципі “любити любов і ненавидіти ненависть”[22]. Для нього найбільш злим ворогом слова Господнього були невігластво, бідність і розмежованість. Він вірив в те, що в еру розуму й знання мусульманський джихад має здійснюватися за допомоги яскравої переконаності Корану, а не засобами сили. Для нього кожен аят Корану бул сильнішим за шаблю на полі бою. Він вірив в силу слова. “Те, яким чином слід спілкуватися з цивілізованими людьми, є метод переконання, а не метод сили, який використовується проти диких людей, які не розуміють слів ”[23]. Тому він описував наш час як час духовного джихаду: “Боротьба проти духовного руйнування має бути не фізичною, а духовною”, – писав він[24]. Його слова співзвучні з відомим висловлюванням Льва Толстого, що “любов і насилля не можуть існувати разом. Це явище внутрішньго протиставлення, як холодний вогонь або гарячий лід”[25]. Згідно вченню Саіда Нурсі, любов і ненависть не можуть жити разом в одному серці. Він стверджує, що “ми віддаємо себе в жертву любові. В наших серцях немає місця для ненависті”. Він вірив, що дві світові війни навчили людей тому, до якої міри руйнівною може бути ненависть. Тому “ера ненависті має скінчитися. Навіть ворожість ворогів, якщо вони не нападають, не має викликати у нас ненависті[26]”.

Саід Нурсі надихався у своїй вірності принципам ненасилля з теологічних та етичних принципів ісламу. Один з принципів, який він використовував як основу свого методу, закладений в наступному аяті Корану: “Жодна душа не понесе ноші за інших” (Коран, сура 6:164). Іншими словами, не можна нікого звинувачувати за беззаконня інших. У розумінні Саіда Нурсі, даний принцип ігнорується, особливо в наш час, шляхом насилля й громадського безпорядку. Аят чітко говорить про те, що людину не можна вважати злочинцем лише з підстав його етнічної приналежності, сімейних зв’язків, національності або близькості із злочинцем. Сусчасна боротьба виправдовує убивства сотень заради покарання одного-єдиного злочинця. В силу цього, згідно розуміння Саіда Нурсі, батько не має відбувати покарання за злочин, скоєний сином, а дружина не може й не повинна бути покарана за злочинні дії чоловіка. У випадку насилля, непричетний позбувається своїх прав, і немає сумніву, що сьогодняшні терористи ігнорують основний принцип Корану.

Для усунення цієї несправедливості Саід Нурсі присвятив своє життя порядку в суспільстві. Він говорив: “Якби я мав сто душ, я б пожертвував їх усі в ім’я спасіння порядку в суспільстві, аби попередити втрату непричетними своїх прав ”. Посилаючись на наведений вище аят, як основу своєї думки, Саід Нурсі висловлює погляди в наступному: “Заради того, аби через п’ятеро злочинців не постраждало дев’яносто п’ять осіб, і щоб не постраждали діти та сім’ї через одного злочинця, в «Трактаті про світло» (головній праці Саіда Нурсі) висновується необхідність служіння суспільству, аби врятувати його від анархії й відновити порядок на благо віри людей”.

Саід Нурсі відмічав, що його роботи мали вплив на людей у такій мірі, що їх совість не дозволяла їм сприяти безчинствам і анархії в суспільстві [27]. Аби підкреслити важливість суспільного порядку і солідарності в суспільстві, він наводить приклад каменів в конструкції бані будівлі: “Не дивлячись на той факт, що це камінь в кладці бані, завжди, коли він потрапляє в руки будівельника, він підкорюється, схиляючи голову, і співпрацює з своїми оточуючими, аби всі вони були застраховані від падіння вниз. На жаль, люди не можуть усвідомлювати важливість співпраці в суспільстві. Їм, у крайньому разі, слід дістати рацію з цих каменів”[28].

У відповідь на звинувачення урядовців у розпалюванні непокори в суспільстві, Саід Нурсі говорив, що служить громадському порядку в суспільстві краще, ніж сотня начальників поліції. У своїй роботі Рісала-і нур (Трактат про світло), він виснував п’ять основ соціальної гармонії для захисту суспільства від громадського безладу й анархії. Цими принципами були співчуття, повага, довіра, усвідомлення того, що є законним чи незаконним, і покора перевазі закону[29]. Згідно теорії Саіда Нурсі, неможливо було приставити поліцейського до кожного громадянина, і все-таки шляхом втілення в життя цих принципів могла бути створена влада поліції духу над серцем кожного члена суспільства.

У деяких листах до своїх учнів Саід Нурсі говорив про всі можливі варіанти, як уникнути насилля і в той же час не завдати його своїм супротивникам. Наприклад, Саід Нурсі використав метод, який було названо науковцями, які опрацьовують питання ненасилля, “методом мовчання”. У своєму спілкуванні з учнями він наводить багато прикладів, і коли йдеться про деякі тонкощі політики, він говорить: “Мені не дозволяється про це говорити. Тепер необхідно додержуватись мовчання”. Іншим використовуваним ним методом було “обмеження проступку (провини) малою групою”. Висновуючи свій метод на вищенаведеному аяті, що “ніхто не несе тягаря іншого”, Саід Нурсі уникав узагальнень. Він керувався даним принципом у своїх відносинах з правлячою партією, яка вважала його великою загрозою навіть своєму існуванню. Він уникав звинувачувати всіх своїх супротивників, а вважав винуватими не більше п’яти відсотків членів правлячої партії. Він надавав перевагу методу прощення навіть стосовно своїх мучителів. Описуючи свого прокурора, який просив для нього на суді смертної кари, він говорить: “Я не прокляну навіть його”. Згідно його біографії, причина, через яку він не прокляв того прокурора, була в тому, що Саід Нурсі переймався за дочку його, яку знав. Якби страждання пали на долю прокурора, то не залишалось нікого, хто б виховував це невинне дитя й виказував батьківське співчуття. Він вірив в те, що засоби для досягнення справедливого результату мають бути також справедливими. Неможливо досягти шляхетної мети засобами зла. Шлях ненасилля є надійнішим засобом уникнення зла в ході такої духовної боротьби. Біографи Саіда Нурсі також розповідають історію з його раннього житя у Східній Анатолії. Йдеться про випадок, коли група курдських ватажків відвідала його, аби дістати згоду на повстання проти утвореного в Анкарі нового уряду. Вони мали на меті встановлення законів ісламу. Саід Нурс нагадав їм, що їхнє повстання потягне за собою ще більшу несправедливість і анархію. Він просив їх відмовитись від своїх планів, і насамкінець вони його послухались[30]. Суспільство миру не може бути засноване шляхом застосування насилля. Вчення Саіда Нурсі користувалося особливою повагою в період анархії й конфлікту в 60-ті – 80-ті роки минулого століття. Його учні і послідовники ніколи не брали участі в конфліктах цього часу. Навпаки, вони грали важливу роль у врегулюванні суспільного конфлікту мирним шляхом. Навіть коли почалась хвиля збройного насилля між лівими та націоналістами, через що втратили життя у крайньому разі до десяти тисяч людей, послідовники Саіда Нурсі залишалися прибічниками миру та уникали участі у заворушеннях. Один з його учнів написав книгу, аби застерегти людей від насилля й покласти кінець кривавій борні[31].

Доцільно звернутися до досвіду іншого впливового ісламського вченого і турецького мислителя, Фетхуллаха Ґюлена. Фетхуллах Ґюлен з’явився як впливовий громадський діяч в 70-х роках минулого століття після того, як його проповіді та виступи стали широко відомі в турецькому суспільному середовищі. Як і Саід Нурсі, Фетхуллах Ґюлен також проповідує принципи ненасилля. Його особистий досвід та перенесені страждання відіграли критичну роль у його розумінні ненасилля. Він сам був свідком насильницької боротьби між лівими та націоналістами, яка забрала тисячі людських життів, здебільшого дуже молодих.З іншого боку, він був свідком боротьби курдських повстанців проти уряду Туреччини, яка за п’ятнадцять років також забрала життя тридцяти тисяч людей. За звинуваченням в порушенні закону, а саме статті 163 Конституції Туреччини, яка забороняла релігійну діяльність, Фетхуллах Ґюлен провів в 70-ті роки декілька місяців у в’язниці, хоча насамкінець і був виправданий. Діяльність Фетхуллаха Ґюлена направлена на підтримку миру і ненасилля. Під час боротьби він завжди нагадував своїм прихильникам про необхідність утримуватися від участі в конфліктах, навіть якщо його не стане. Фетхуллах Ґюлен говорить: “Люблячі мене знають, що коли скрізь в нашій країні панувала анархія, я закликав до спокою та стримування гніву. Попри те, що мені погрожували смертю, я закликав люблячих мене продовжувати працювати на благо миру. Якщо мене знищать, то я прошу вас, попри весь ваш гнів, поховайте мене і спроможіться повернути порядок, мир і любов в нашому суспільстві, продовжував я говорити одразу після погроз”[32].

Заради успішного вирішення ряду соціально-громадських проблем і створення в суспільстві гармонії Фетхуллах Ґюлен сприяв в Туреччині співпраці з різними соціальними групами, особливо з послідовниками інших, крім ісламу, релігій, а також з секуляристами. Сприяючи досягненню співпраці та гармонії між різними конфліктуючими групами турецького суспільства, діяльність Фетхуллаха Ґюлена ініціювала рух по створенню турецької неурядової організації Фонд журналістів і письменників (Газетеджилер ве язарлар вакфи). Ця організація з успіхом об’єднала разом різних людей з метою соціально-громадянського об’єднання під назвою “Абантська платформа”. Діяльність фонду ще більше поширилась завдяки організації зустрічей за межами Туреччини, таких, як проведена у квітні 2004 р. в Університеті Джона Хопкінса в м. Вашингтоні конференція на тему сумісності ісламу. (А також міжнародного форуму в червні 2005 р. в Москві за темою “Від терору до планетарної етики: Релігії та мир” – прим. ред.)

Для будівництва майбутнього мирного суспільства Фетхуллах Ґюлен закликає своїх однодумців створювати освітні заклади в Туреччині й за її межами. Він придає особливого значення тим регіонам, де відбувається ескалація релігійних та етнічних конфліктів, як-то: Албанія, Косово, Македонія, Філіппіни, північний Ірак, а також південно-східна Туреччина. Його школи грають велику роль у вирішенні конфліктних ситуацій в цих регіонах. Перебуваючи влітку 2004 р. в Македонії, я мав молжливість відвідати одну з шкіл, створених турецькими бізнесменами, які з великою повагою ставляться до Фетхуллаха Ґюлена. Мені розповідали, що під час конфлікту між сербами та албанцями обидві сторони приводили своїх дітей до школи як у мирне пристановище, аби вберегти їх від наслідків конфлікту[33]. Такі школи навчають дітей з різних соціальних шарів і незалежно від релігійних або етнічних відмінностей. Фетхуллах Ґюлен використовує міжрелігійну співпрацю і діалог для попередження можливих майбутніх зіткнень та насилля між послідовниками різних релігій. В Туреччині ім’я його перетворилося на символ міжрелігійної співпраці. Він зустрічався з папою Іоанном Павлом II[34],з іншими релігійними лідерами, такими, як патріарх Варфоломей I, духовний лідер більш 300 мільйонів православних християн, і головним равіном Ізраілю, аби й надалі розвивати міжрелігійну співпрацю з різних питань з метою досягнення миру в усьому світі. Фетхуллах Ґюлен вважає, що міжрелігійна співпраця сьогодні є неминучою необхідністю. З деяких причин мусульмани упродовж якогось часу ігнорували його, тим не менш, основи цієї співпраці глибоко вкорінені у вчення ісламу. Посилаючись на Мединську угоду, Фетхуллах Ґюлен підкреслює, що сам Пророк здійснював таку співпрацю. Він розглядає міжрелігійну співпрацю в якості обов’язкової для мусульман умови підтримки миру і гармонії[35].

Ставши свого часу жертвою переслідувань, Фетхуллах Ґюлен активно підтримує ідеї свободи релігії як для мусульман, так і немусульман. Норми гармонії, які проповідував Фетхуллах Ґюлен, були прийнятними до 28 лютого 1997 р., коли відбувся напів-військовий переворот. Після нього одразу почались нападки на Фетхуллаха Ґюлена, що стало для нього великою перепоною для подальшого ведення діяльності. Страждаючи від захворювання серця, Фетхуллах Ґюлен був вимушений покинути Туреччину і переїхати на перебування в США внаслідок обставин, які склалися в Туреччині, а також з причини необхідсті більш компетентної медичної допомоги. Деякі записи на відеокасетах, сфабриковані його недругами з лихими намірами, звинувачують його у спробах встановлення контролю над державою.

Тим не менш, Фетхуллах Ґюлен продовжує здійснювати теологію діалогу, поскільки він вірить в те, що його вчення глибоко підпорядковане принципами ісламу. З даного питання він неодноразово друкувався в печатних органах. Трактуючи хадіс, який описує мусульман в якості тих, хто не здатний завдати шкоди братам своїм ні словом, ні ділом, Фетхуллах Ґюлен говорить наступне: істинні мусульмани – люди вірні і надійні, і в такій мірі, що решта мусульман можуть, не переймаючись, повертатися до них спиною. Вони можуть без опасіння довіряти їм членів своїх сімей, поскільки будуть вони під надійним захистом мусульман як від слів, так і дій. Якщо разом з ними прийти на зустріч, то можна вертатися після цього з повною впевненістю, що ніхто не буде розводити плітки за спиною, як і не потрібно буде вислуховувати пліток від інших. Такі мусульмани вимогливі стосовно достоїнства та честі інших людей, як до своїх. Вони не їдять самі, вони годують інших. Вони не живуть самі, вони дають можливість жити іншим. Вони навіть готові пожертвувати духовними радощами заради інших.

Звертаючись до поеми Юнуса Емре (народ. 1321 р.), відомого турецького суфія, Фетхуллах Ґюлен як прихильник загального ненасилля стосовно інших, говорить “Ми маємо поводити себе по відношенню до тих, хто завдає нам удару так, ніби не маємо ‘рук’ або ‘язика’ по відношенню до тих, хто нас зневажає. Якщо 50 разів нас намагатимуться зломити, то ми залишимося непохитними і обнімемо всіх і кожного з любов’ю і співчуттям. З любов’ю одне до одного ми будемо продовжувати йти в майбутнє”[36]. Фонд духовності Киргизстану призначив Фетхуллаху Ґюлену в 2004 р. премію за внесок в справу миру у всьому світі шляхом педагогічної діяльності[37]. Перемога для Фетхуллаха Ґюлена є духовною. Він часто посилається на духовну перемогу Саіда Нурсі, єдину справжню перемогу. Він також наводить приклад з історії, говорячи: “Тарік бін Зіяд, мусульманський завойовник Іспанії, домігся перемоги не тому, що він розбив армію іспанців, а завдяки тому, що стоячи перед багатствами королевської казни, сказав: ‘Будь обережним, Тарік! Вчора ти був рабом, сьогодні – ти переможець-завойовник, а завтра тебе сховає земля’ ”[38]. Згідно вчення Фетхуллаха Ґюлена, духовна сила виявилась значно сильнішою військової перемоги Таріка. Саме ці поняття складають теологію ненасилля, вельми важливу в розумінні Фетхуллаха Ґюлена. Згідно Фетхуллаху Ґюлену, любов є непереможною зброєю, а любов до інших несе їм служіння і пожертву.

Пожертва собою на благо інших є невід’ємною складовою його вчення. Він говорить, що героями стають ті, хто живе не заради себе, а для інших. Розуміння миру у вченні Фетхуллаха Ґюлена – це любов і співчуття, и не саме стосовно людей, а також і до тварин. В приватному інтерв’ю, яке я брав у Фетхуллаха Ґюлена, він описував випадок, коли його підхід до діяльності на благо миру і ненасилля поширився навіть на мурашку, яка опинилася у нього в ванні. Він провів багато часу, намагаючись врятувати цю істотту, бо знав, що це – творіння Аллаха і його не можна залишати вмирати[39]. Сказане свідчить про те, що політика ненасилля Фетхуллаха Ґюлена такою ж мірою стосується й світу природи. Він є покровителем розвитку гармонічних відносин між людиною і природою, говорячи, що “це чудодійне мистецтво природи показує нам дещо більше, дещо, що виходить за межі її красоти, дещо, що вказує на Нього, хто створив її настільки прекрасною, Хто бажає, аби Його сприймали через мистецтво Його, а не заради глубокого відчуття цього мистецтва через Його божественності”[40]. Сьогодні – хочемо ми того чи ні – багато людей пишаються умінням створювати надміру точні гвинтівки і смертоносні бомби, аби вбивати одне одного. В період, коли іслам прирівнюється до насилля і варварства, такий досвід Туреччини в ненасиллі в рамках вчення ісламу являє собою життєво важливе рішення. Майже упродовж століття цей досвід наслідували мильйони людей. Я маю надію, що дана розповідь про цей успішний досвід зверне на себе увагу вчених світового рівня.

Зеки Саритопрак, Університет Джона Керрола, Клівленд, Огайо
Автор завдячує Полу Лорицену, який прочитав перший варіант даної статті.

[1] Аль-Бухарі, Книга II (Віра), хадіс № 10.

[2] Такі терміни, як адл (справедливість), іхсан (робити те, що красиве), рахман (милість), хікмат (мудрість) та їхнє ставлення до ісламської концепції ненасилля, див. Мохаммед Абу-Гімер, Будівництво ненасилля і миру в ісламі, (Gainesville, видавництво University Press of Florida, 2003 р.), стор. 37–47.

[3] Можна віднайти велику схожість між даним висловлюванням Пророка і вченням Махатми Ганді ахімса, який означає в санскриті термін “без шкоди” (див. Томас Мертон, Гандіпр о ненасилля: збірка робіт Махатми Ганді, Нью-Йорк, видавництво New Directions Publishing, 1964 р., стор. 23). Див. також Уільям Роберт Міллер, Трактовка ненасилля християнами, (Нью-Йорк, видавництво Schocken Books, 1966 р.), стор. 23–32.

[4] Аль-Бухарі, Книга XLIX (Сульх,Миротворчість), хадіс № 862.

[5] Див. Аль-Бухарі, Книга XLIX (Сульх, Миротворчість). Книга включає особливий розділ стосовно того, як слід здійснювати примирення конфліктуючих сторін.

[6] Див. Саід Нурсі, Мектубат (листи) (Стамбул, вид. Sozler Yayinevi, 1994 р.), стор.162.

[7] Аль-Бухарі, Книга LIII (Хумус, одна п’ята дару для Аллаха), хадіс № 377.

[8] Абу Давуд, Сунан, хадіс № 4329.

[9] Див. аль-Газзалі, аль-Іктісад філь-ітікад, (під ред. Ібрагім Агах Чубукчу і Хусейн Атай), (Анкара, вид. Nur Matbaasi, 1962 р.).

[10] Джин Шарп, Вивчення варіанту ненасилля, (Бостон, вид. Porter Sargent Publishers, 1970 р.), стор. 36–37.

[11] Див. Аль-Бухарі, Книга LII (Джихад ), хадіс № 158. Також, Саід Нурсі, Рісале-і нур кулліяти, том I, стор. 426.

[12] з приводу різних термінів і визначень, див. Уільям Роберт Міллер, Ненасилля, стор. 23-32. З приводу даного конкретного визначення див. http://en.wikipedia.org/wiki/Nonviolence. (від 5.2.2005 р.).

[13] Цитується по Уільям Роберт Міллер, Ненасилля, стор. 49.

[14] Див. Джин Шарп, Політика ненасильницької дії, 3 томи, (Бостон, вид. Porter Sargent Publishers, 1973 р.). Також, див. Манфред Б.Стегер і Ненсі С.Лінд (під ред.), Насилля і його альтернативи: міждисциплінарний читач, Нью-Йорк, вид. St. Martin’s Press, 1999 р., стор. 293–351.За виключенням окремих вчених, як Дуглас Керін Кроу “Іслам, мир, ненасилля: вибрана бібліографія”. З них лише Саіда Нурсі причисляють до поборників ненасилля. Див. Nonviolence International. aviusa.com, від 9/29/04.

[15] Хамід Алгар. “Оновлювач століття: Бедіуззаман Саід Нурсі і традиція тадждиду.” Журнал ісламських досліджень( англ.), 12:3 (2001 р.), стор. 291–311.

[16] Див. Неджмеддін Шахінер, Білінмейен тарафларийла Бедіуззаман Саід Нурсі (Невідомі аспекти життя Нурсі). (Стамбул, вид. Yeni Asya Yayinlari, 1979 р.), стор. 341–2.

[17] Саід Нурсі, Рісале-і нур кулліяти, том I, (Стамбул, вид. Nesil Yayinlari, 1996р), стор. 1060.

[18] Там само, том II, стор.1912.

[19] Тамсамое, том II, стор.1797.

[20] Хан Абдулгаффар Хан був духовним лідером Афганістану, виступав проти британської окупації Індії. Як істинний мусульманин, він вважав, що єдиним методом досягнення мусульманами прогресу є освіта. він заснував организацію Худаі Хідматкар, або «Слуги Господа». Члени цієї организації мали дати таку клятву: “Ніколи не буду застосовувати насилля, ніколи не буду давати здачі чи мститись” (див. Манфред Стегер, Тамсамое, стор. 350).

[21] Саід Нурсі, Рісале-і нур кулліяти, том II, стор. 1931.

[22] Там само, том. II, стор.1930.

[23] Там само, том II, стор. 1921, 1930.

[24] Саід Нурсі, Рісале-і нур кулліяти, том II, стор. 1914.

[25] Лев Толстой, Закон любви и закон насилия, переклад Марі Кутузов-Толстой, (Нью-Йорк, вид. Rudolph Field, 1948р). З приводу даної фрази див. Визнання та інші релігійні праці, пер. Джейн Кентіш, (Harmond Worth, Великобританія, вид. Penguin Books, 1987 р.), стор.176.

[26] Саід Нурсі, Мектубат, стор. 418.

[27] Саід Нурсі, Рісале-і нур кулліяти. том II, стор.1910.

[28] Там само, стор.1981.

[29] Саід Нурсі, Кастамону лахікаси (Додаток), (Стамбул, вид. Sinan Matbaasi, 1958 р.), стор. 241.

[30] Див. Неджмеддін Шахінер, Білінмейен тарафларийла Бедіуззаман Саід Нурсі, стор. 254–5.

[31] Мустафа Сунгур, Анарши: Себеп ве чарелері (Анархія: причини і вирішення),” (Стамбул, вид. Yeni Asya Yayinlari, 1979 р.).

[32] Щоденна газета Хурріеєт , 4.21.2004 (інтерв’ю Сафа Каплан).

[33] з приводу результатів роботи турецької школи на острові Мінданао на півдні Філіппін, яка являла собою куточок миру і спокою, див. Томас Мічел “Фетхуллах Ґюлен як педагог» в М.Хакан Явуз і Джон Л. Еспозіто (під ред.), Турецький іслам і секулярна держава: Рух Ґюлен .” (Syracuse: Syracuse University Press, 2003), 69-84.

[34] Див. Thomas Michel, “Two Frontrunners for Peace: John Paul II and Fethullah Gülen.” Неопублікована праця, представлена на симпозіумі Активних прибічників миру, організованому Фондом Космікусу 16–18 березня, 2004 р. в Амстердамі, Голандія.

[35] Фетхуллах Ґюлен “Хошгору суреджинін тахлілі”. (Аналіз процесу терпимості), herkul.org. від 05.02.2005.

[36] З виступу Фетхуллаха Ґюлена, на зборах Фонду журналістів і письменників 11 лютого, 1995 р.

[37] Зафер Озджан, “Киргизстан нагороджує Фетхуллаха Ґюлена за внесок у справу миру”, щоденна газета Zaman, 03-11-2004.

[38] Фетхуллах Ґюлен, “Перемога духу”, Сізінті, липень 1983, том 5, випуск 54, редакційна стаття.

[39] 25 січня, 1996 р., в Стамбулі.

[40] Фетхуллах Ґюлен “Тахріб еділен табіат” (“Природа, яку знищили ”). Цитується по Абдул Фаттах Шахін, Заманин алтин ділімі (Золотий період часу). (Ізмір, вид. TOV Yayinevi, 1991р.), стор. 110–114., також див. Зеки Саритопрак, “Фетхуллах Ґюлен”, Енциклопедія релігії і природи, під ред. Брона Тейлора, том I–II, (Брістоль, Нью-Йорк, вид. Continuum, 2005 р.).

Pin It
  • Створено .
Авторські права 2021 © Фетгуллах Гюлена веб-сайту. Усі права захищені.
fgulen.com є офіційним джерелом з Фетхуллаха Гюлена, відомий турецький учений і інтелектуальної.