Іслам – релігія всесвітнього милосердя

Іслам – релігія всесвітнього милосердя

Життя – це найголовніше й найбільш очевидне благословення Бога Всемогутнього, і істинне вічне життя чекає на нас після смерті. Ми можемо заслужити на це вічне життя, тільки заслуживши визнання Всевишнього, і Він з милості своєї послав до нас Пророків і Писання, яке вказує шлях досягнення Його схвалення. У зв'язку зі Своїми дарами людству Він говорить:

«Всемилостивий навчив [Мухаммеда] Корану, сотворив людину, навчив її зрозумілої мови» (Св. Коран, 55:1-4).

Усі аспекти цього життя є репетицією перед потойбічним життям, і кожне творіння рухається до цього кінця. У кожному прикладеному зусиллі є свій порядок, а в кожному досягненні є співчуття. Деякі «природні» події або суспільні хвилювання можуть, на перший погляд, видатися неприємними, але ми не повинні розглядати їх як щось несумісне з милосердям. Вони немов темні хмари або грім із блискавкою, які, хоч і лякають, однак приносять нам добрі звістки про те, що починається дощ. Таким чином, увесь Всесвіт прославляє Всемилостивого Бога.

Пророк Мухаммед, хай буде з ним мир і благословення, немов джерело чистої води в серці пустелі, джерело сяйва в абсолютній темряві. Ті, хто припадає до цього джерела, можуть випити стільки води, скільки необхідно для угамування їхньої спраги, для очищення від гріхів і осяяння променем віри. Милосердя в руках Пророка було подібне до магічного ключа, тому що за допомогою його він відкривав серця, які настільки зашкарубнули й «поіржавіли», що ніхто й не думав, що їх можна відкрити. Але він зробив навіть більше: він запалив у них світоч віри.

Милосердя Посланника Бога охоплювало всі творіння. Він бажав, щоб усі люди йшли правильним шляхом. По суті, це була одна з найважливіших його турбот:

«Можливо, ти засмучуєшся до смерті через те, що вони не вірують у ці розповіді ( тобто Коран)?» (Св. Коран, 18:6).

А як же він чинив із тими, хто переслідував, принижував, намагався убити його і його сподвижників, хто не дозволяв йому і його сподвижникам молитися Єдиному Богу, хто брав у руки зброю, щоб стерти з лиця землі першу громаду мусульман? Він був змушений боротися з такими людьми, хоча його вселенське милосердя охоплювало весь Всесвіт. Сповнений милістю і любов'ю до людей, Посланець Аллаха після битви біля Ухуда з силами, що переважали його, втративши багатьох своїх сподвижників, поранений, із закривавленим обличчям, звів руки до небес і виголосив молитву: О, Аллах, прости мій народ, настанови на шлях істинний, бо вони не відають[1].

Мешканці Мекки наповнили його життя такою величезною кількістю страждань, що він, зрештою, емігрував до Медини. Але говорити, що в наступні п'ять років після його вимушеної еміграції настали мирні часи, не доводиться. Однак, коли на 21-й рік від початку дарування йому пророчої місії Пророк завоював Мекку без кровопролиття, він запитав невіруючих жителів Мекки: « І як, на вашу думку, мені треба вчинити з вами?» І вони одностайно відповіли: «Ти шляхетний і син шляхетного». Після цього він повідомив про своє рішення: «Ви можете піти, сьогодні ніхто не осуджує вас. Нехай Аллах простить вас. Він Наймилосердніший»[2]. Через 825 років султан Мехмед II[3] сказав те саме візантійцям після взяття Константинополя. Це є всесвітнє милосердя ісламу.

Посланець демонстрував найвищу міру милосердя до віруючих:

«До вас прийшов Посланець із числа вас самих. Ваші страждання болючі для нього, він хвилюється за вас, сповнений турботами про вас, він милосердний до віруючих» (Св. Коран, Покаяння, 9:128.)

« … будь смиренним і терплячим із віруючими …»( Св. Коран, 15:88).

Коли один із його сподвижників помер, Пророк запитав тих, хто був присутній на похованні, чи залишилися у небіжчика борги? Довідавшись, що в нього були борги, Пророк прочитав наведений вище аят і оголосив про те, що кредитори можуть прийти до нього за відшкодуванням боргів покійного.

Його милосердя поширювалося навіть на мунафіків (показних віруючих) і невіруючих. Він знав тих, хто був нещирим у своїй вірі, але ніколи не вказував на них. Тому, що вони жили серед мусульман, їхнє заперечення могло б зменшитися і перетворитися на сумнів, таким чином, зменшуючи їхній страх перед смертю і душевний біль, спричинений твердженням відсутності вічного життя опісля смерті.

Аллах заради Свого Пророка перестав карати цілі народи, що погрузли у безвір’ї і тяжких гріхах:

«Але Аллах не стане карати їх, коли ти перебуваєш із ними. Аллах не буде карати їх у той час, коли вони молять про прощення» (Св. Коран, 8:33).

Цей аят стосується невіруючих незалежно від часу й місця. Бог не знищить все людство доти, поки серед них є ті, хто іде за Його Посланцем. Більше того, він до самого Судного Дня залишив двері для покаяння відчиненими. Кожен може прийняти іслам або попросити Бога про прощення незалежно від того, наскільки грішним він себе вважає.

Було б неправильно говорити про антагонізм мусульман до невіруючих, це швидше відчуття жалю. Коли Омар (р.а.) побачив вісімдесятилітнього чоловіка, він від жалю сів та й заплакав. Коли його запитали, чому він плаче, Омар відповів: «Бог подарував йому таке довге життя, але він так і не зміг знайти істинний шлях». Омар був послідовником Пророка, який заповідав: «Я був посланий як милосердя, а не для того, щоб проклинати людей»[4].

Я, Мухаммед і Ахмед (прославлений), і Мукаффі (останній пророк). Я, Хашір (той, після якого прийде день Воскресіння), Пророк каяття (Пророк, заради якого двері каяття будуть завжди відчинені) і Пророк милосердя[5].

Архангел Джебраїл також випробував на собі милосердя Корану. Одного разу Пророк запитав Джебраїла, чи поділяє він милосердя Корану, на що Джебраїл відповів позитивно й пояснив: «Я не був упевнений у тому, який кінець на мене чекає. Але коли був дарований аят: «Це воістину слово посланця шляхетного» (Св. Коран, 81:19), що зустрічає покірність, і більше того, такого, що заслуговує на довіру, я перестав хвилюватися»[6].

Посланець Аллаха був особливо милосердним до дітей. Де б Він не побачив дитинку, яка плаче, сідав біля неї і намагався розважити її. Він відчував біль матері за свою дитину більше, ніж сама мати. Одного разу він сказав: «Я молився й збирався продовжити молитву. Але раптом я почув плач дитини й скоротив молитву, щоб зменшити хвилювання матері»[7].

Він брав дітей на руки й обіймав їх. Якось він обійняв і поцілував свого онука Хасана, на що Акра ібн Хабіс сказав: «У мене 10 дітей, але я жодного разу не поцілував нікого з них». А посланець Аллаха відповів: «Того, хто сам не проявляє милосердя, не пожаліють»[8]. За іншою версією, він також додав: «Що я можу зробити, якщо Аллах позбавив тебе милосердя?»[9]..

Він заповідав: «Жалійте тих, хто на Землі, і пожаліють вас ті, хто на небесах»[10]. Одного разу, коли Саад ібн Убада занедужав, Посланець Аллаха прийшов до його оселі, щоб відвідати його. Побачивши свого вірного сподвижника в такому пригніченому стані, він почав плакати й сказав: «Аллах не карає за сльози й горе, але він карає через це»[11], і він показав на свій язик. Коли помер Усман ібн Мадун, Пророк гірко плакав. Під час поховання одна жінка сказала: «Усман полетів, наче пташка, у рай». І навіть, будучи в глибокій скорботі, Пророк не втратив самовладання й поправив жінку: «Звідки ви це знаєте? Навіть я цього не знаю, хоч я Пророк»[12].

Одного разу хтось із роду Бану Мукарріна побив свою рабиню. Вона сповістила про це Пророкові Аллаха, який після цього відправив її хазяїнові послання. Він сказав: «Ти побив її, не маючи на те законного права. Звільни її»[13]. Відпустити свого раба на волю було набагато краще для хазяїна, ніж бути покараним після смерті за свій ганебний вчинок. Посланник Бога завжди підтримував і захищав вдів, сиріт, бідних та інвалідів ще до того, як пророча місія була надана йому. Коли він після першого Богоодкровення у хвилюванні повернувся з гори Хіра, його дружина Хадіджа сказала: «Клянуся аллахом, Аллах не знеславить тебе, бо ти підтримуєш зв’язки з родиною, допомагаєш нести тягар слабким, допомагаєш бідним і немічним, гостинністю і турботою допомагаєш (їм) переживати життєві негаразди»[14].

Його милосердя поширювалося й на тварин. Він говорив: «Напоївши водою з колодязя собаку, який конав від спраги, розпусниця потрапила до раю, бо за цей вчинок Аллах настановив її на шлях істини»[15].

Одного разу, повертаючись із мандрівки, декілька його сподвижників взяли пташенят із гнізда, щоб попестити їх. Мати пташенят повернулася й, не знайшовши їх на місці, почала літати навколо й кликати своїх малят. Коли Пророк довідався про це, то дуже обурився й наказав повернути пташенят у гніздо[16].

Якось у Міне кілька сподвижників Пророка напали на змію, щоб убити її. Однак вона зуміла втекти. Спостерігаючи за цим здалеку, Пророк відзначив: «Вона була врятована від вашого зла, як і ви – від її зла»[17]. Ібн Аббас повідомляє про те, що, коли Пророк Аллаха побачив чоловіка, що точив свій ніж прямо перед вівцею, яку збирався зарізати, то сказав йому: «Ти прагнеш убити її більше, ніж один раз?»[18].

Його любов і милосердя до всіх творінь відрізнялися від підходу сучасних самопроголошених гуманістів. Він був щирим і гармонійним у своїй любові й милосерді. Він був Пророком, якого послав Бог, Творцем і Опорою всього сущого для управління й щастя, істот, які здатні думати, – людей і джинів, а також для гармонії буття. І будучи такою людиною, він жив не для себе, а для інших. Він – милість для усіх світів, прояв милосердя Всевишнього.

Він заборонив будь-яку дискримінацію за расовою ознакою і кольором шкіри. Одного разу Абу Зарр настільки розлютився на Біляля, що образив його, сказавши: «Ти, син чорної жінки!». Біляль прийшов до Посланця і в сльозах розповів йому про це. Посланець дорікнув Абу Зарру, сказавши йому: «Невже на тобі усе ще є тавро джахілії (періоду доісламського невігластва)?». Повний каяття Абу Зарр ліг на землю й сказав: «Я не підніму голови (маючи на увазі, що він не встане), поки Біляль не наступить на неї». Біляль простив йому, і вони помирилися[19]. Саме такими є родині зв’язки і людяність, утверджені ісламом поміж людьми, які колись були жорстокими й нещадними.

[1] Кадій Іяз, Шіфа, 1: 78-9; Хінді, Канз аль-уммаль, 4:93.
[2] Ібн Хішам, Сійрат аль-набавійя, 4:55; Ібн Касір, Аль-бідая валь-ніхая, 4:344.
[3] Султан Мехмед ІІ (Фатіх) (1431 - 1481) – 7-ий султан Османської держави, який завоював Константинополь 1453 р.
[4] Муслім, Бірр, 87.
[5] Ібн Ханбаль, Муснад, 4:395; Муслім, Фазаїл, 126.
[6] Кадій Іяз, Аш-шіфа, 1:17.
[7] Бухарі, Адхан, 65; Муслім, Салат, 192.
[8] Бухарі, Адаб, 18.
[9] Там само, Адаб, 18; Муслім, Фазаїл, 64.
[10] Тірмізі, Бірр, 16.
[11] Бухарі, Джанаїз, 45.
[12] Там само, Джанаїз, 3.
[13] Муслім, Айман, 31, 33; Ібн Ханбаль, Муснад, 3:447.
[14] Ібн Саад, Аль-табакат аль-кубра, 1:195.
[15] Бухарі, Анбія, 54; Муслім, Салат, 153.
[16] Абу Давуд, Адаб, 164; Ібн Ханбаль, Муснад, 1:404.
[17] Сунан аль-Насаї, Хадж, 114; Ібн Ханбаль, Муснад, 1:385.
[18] Хакім, Мустадрак, 4:231.
[19] Бухарі, Іман, 22.

Pin It
  • Створено .
Авторські права 2021 © Фетгуллах Гюлена веб-сайту. Усі права захищені.
fgulen.com є офіційним джерелом з Фетхуллаха Гюлена, відомий турецький учений і інтелектуальної.