Виступи на касетах були сфабриковані за допомогою монтажу

Мої враження

Ґюлен веде бесіду з декількома гостями, які прийшли з після обіднього намазу. Один вислів з цієї розмови видався мені вкрай важливим: «Мусульманам не пристало називати безбожника безбожником. Називати безбожника безбожником – значить виявляти неповагу до особистості». У цих бесідах після намазу Ґюлен багато говорить про смерть, велику зустріч на тому світі, про те, що необхідно бути свідомим рабом божим, про поняття прав раба божого, про сенс буття, про глибину людської природи, про те, як правильно представляти іслам, і, звичайно, багато – про Туреччину. Явище смерті його дуже цікавить. Ґюлен сприймає її не такою, чого треба боятися і від чого треба тікати, а так, що в її обійми треба линути. Розповідаючи про смерть, він підніс руку до скроні і сказав, що є світлина Акіфа (Мехмета Акіфа Ероса), в такій само позі, яку зроблено незадовго до його смерті. Арда Явуз не пропустив такого моменту.

Що Ви скажете про виступи, записані на касеті?

Те, про що я розповідав, на касетах було розрізано на частини, переміщено, й за допомогою монтажу переставлено місцями. Частину моїх слів було вилучено, частину – додано, і все це представлено як мої власні слова. Наприклад, в одному місці я говорив: «Ви не можете просити, що нехай Аллах покарає Народну республіканську партію». Так ось, «ви не можете просити» вирізали а «нехай Аллах покарає Народну республіканську партію» залишилось. І касета була розповсюджена в такому вигляді.

Крім того, окремі слова і вислови, які я використовував, були неправильно витлумачені або свідомо викривлені. Наприклад, вислів “mâmelekimi satmak «продавати свою власність» (mâmelek – «власність») прийняло форму “memleketi satmak” «продавати свою батьківщину (memleket – «країна, батьківщина»). Майже всі звинувачення і твердження були засновані на такого роду викривленнях.

Крім того, в Туреччині, на жаль, має місце структура, яка нехай і частково, але заплямувала себе, що визнається всіма, останніми роками спливла на поверхню. У цій структурі є такі, хто пов’язує з нею свої інтереси, свої підвищення по службі, своє майбутнє. Наприклад, ті, хто допускає таку ницість, як отримання хабаря, не хочуть бачити поряд таких, хто стверджує, що хабар забороняється Кораном. Вони не терплять, коли на деяких посадах працюють чесні, порядні, справедливі, релігійно налаштовані керівники і службовці, які спричиняють їм занепокоєння. І якщо я, як і кожний представник нашої нації, хочу, аби в нашому державному апараті займали посади чисті и чесні чиновники, необхідно вважати це не лише моїм правом, але й моїм обов’язком, і мої слова мають розглядатися з урахуванням саме цього, а не пересторог.

Думка  про те, що кінцевою метою віри є держава, широко обговорювалася і продовжує обговорюватися. На початку 90-х років Ви сказали, що 95% настанов віри звернені до людини, і лише 5% – до держави. У чому втілюється значення, сутність цих 5% з точки зору повноти релігійного життя? Чи повинна бути метою мусульман також і державність?

Ці слова належать Бедіуззаману. Я також вважаю, що якщо ми залишатимемося в рамках демократії, якщо не виокремлюватиметься деяка «державна сфера», яка приведе до звуження демократії, то люди, можливо, будуть жити так, щоб не 95, а 97% віри не викликали ні в кого занепокоєння. Стосовно решти – 3 чи 5%, то деякі говорять, що «віра – це справа совісті», але я до них приєднатися не можу.

Віра не повністю є справою совісті, її місце – в соціальному житті і, в окремі періоди в сфері управління. Але ці питання мають деякі відносні сторони, історичні сторони. Наприклад, неможливо визначити єдину форму проведення виборів чи здійснення управління. Якщо подивитися на історичний процес, Високошановний Абу Бакр був обраний народом, а Високошановний Омар – обраний за рекомендації Абу Бакра (та буде задоволений ними Аллах). Високошановного Османа було обрано з числа «ашаратуль-мубашшара» (з десяти осіб, яким Пророк ще за життя повідомив, що їм належить бути в раю) за рекомендації Омара. Обрання Алі (нехай буде задоволений ним Аллах) відбулося частково за рахунок опозиції, тому з’явилися можливості для керівництва Дамаску і з’явився шанс у Муавійє. В період Емевітів влада стала переходити від батька до сина, так само було й при Османах. Значить, у віри збереглися деякі категоричні положення, і в це ніколи не втручалися. Однак сфери відносної істини, які знаходилися за межами цього, були залишені відкритими для можливості прийняття рішень у відповідності з умовами та потребами.

Чому сперечання викликають слова про те, що «верховна влада належить народу»?

Деякі люди можуть бачити в цьому альтернативу божественій владі, але коли в парламенті (мається на увазі засновницьке засідання Великих національних зборів Туреччини 23 квітня 1920 р.) були проголошені слова: «верховна влада безумовно належить народу», там були присутні такі люди, як Тахіруль-Мавлаві, Мехмет Акіф, Хасан Басрі Чантай, і ніхто не виступив проти.

Значить, на той час це не сприймалось як альтернатива, або ж вони знали щось інше. Можливо, вони бачили в цих словах альтернативу монархії, розуміли, що як і в часи Абу Бекира (нехай буде задоволений ним Аллах), вибір має бути за народом, і, як і в ті часи, необхідна республіканська система. Якщо вони не виступили проти, хоча бачили в цьому альтернативу верховенству Аллаха, то вони своїм мовчанням мали б уподібнитись сатані, який змовчав перед несправедливістю. А між тим, серед них були люди непохитної віри. Це питання необхідно як слід дослідити. Я думаю, якщо розглядати обставини в такому ракурсі, то проблему буде знято.

Однак деякі впадають в перебільшення в плані визначення позицій. Вони інакше розуміють світськість. Вони більше дивляться не з позицій розрізнення віри і держави, а проводять червону лінію, як це робив Декарт між наукою та релігією, аби обидві сторони не виходили за межі своїх територій. Тобто існує, проблема не одностороння. Вона живиться з різних джерел.

Що Ви подумали, коли побачили генерала Ільхамі Ерділя на лаві підсудних в суді?

Я вважаю, що до моменту винесення вироку у справі, неправильним було б висловлювати свою думку, і тому хочу дати відповідь під трохи іншим кутом. По-моєму, існують дві проблеми, які не слід змішувати між собою і до яких необхідно ставитися максимально педантично: по-перше, це проблема дотримання прав і справедливості, і, по-друге, становище людини, яка стає перед судом. З питань, які ви задали, необхідно докласти усіх можливих зусиль для того, щоб була збережена справедливість, тому що наш народ, як жоден інший, відчуває симпатію до військових і довіряє їм. Анкетування, проведене раніше з цього питання, показує, що першу позіцію з точки зору довіри займають Збройні сили Туреччини. І коли висловлюються ґрунтовні й необґрунтовані судження проти цього інституту, є дуже важливим, щоб він не виснажив себе й знайшов шляхи для очищення свого іміджу.

Скрупульозність, яку проявив Генеральний штаб, я вважаю правильним, доречним підходом. Стосовно людського фактору, то я ніколи не схвалював образливого, принизливого ставлення, йдеться про генерала чи про пересічну члюдину.

Але якщо я наполегливо попрошу сказати, про що Ви подумали, коли побачили генерала Эрділя?

Коли я побачив генерала разом з дружиною і донькою на лаві підсудних, у мене стиснуло серце. У закладі, звідки він пішов на пенсію, люди дуже педантичні в плані поваги.

Ті, хто сьогодні афішує їхні дії, не впустив можливості висловити їм свою повагу, коли вони були на своїй посаді, можливо, не наважувались говорити про це, хоча й знали. Але зараз буде неправильним займати таку позицію, ніби ідея тисне на людину, яка впала, діяти так, ніби намагаєшся звалити на неї все – що було і чого не було.

Я жадаю, аби знайшли більш м’який шлях, не допускаючи юридичних порушень. Крім того, я хотів, аби засоби масової інформації більш розважливо торкалися цього питання.

А якщо подивитися на тих, хто «заживо згоряє» через прийняті ними рішення...

Якщо це навіть і так, ці два питання все одно не мають змішуватися. Я думаю, що буде достатнім, якщо буде додержано справедливості. Одного разу ми зустрічались у тому ж місці з одним з наших лідерів, який взявся за важливу справу. Оточуючі виявили до мене занадто багато уваги, і він відчував неспокій з цього приводу, і внаслідок цього зробив те, чого не слід було робити. Звичайно, те, що він заподіяв мені внаслідок подій, які від мене не залежали, було дуже прикрим. Потім з цією дюдиною сталося нещастя, і його заарештували дуже соромітним чином, що знайшло відгук і в засобах масової інформації. Дізнавшись про таке його становище, мені стало дуже шкода його, тому що його дії стосовно мене – це одне, а те, що людей, які мали найвищі державні посади, треба судити, не осоромлюючи їх, це інше. Добре було б, якби знашли путь для того, аби в ім’я виконання правосуддя не ганьбити людей, які свого часу були на виду у всього народу, аби уникати дій, які можуть негативно відбитися на людях з почуттям власної гідності.

Хіба це не буде несправедливим підходом?

Якщо Туреччина – правова держава, то всі мають бути рівні, але деякі особи, внаслідок свого становища і представницьких функцій, стають не просто громадянами. Якщо розглядати їх лише як людей, які здійснили злочин, то здійснюване розслідування, виходячи за свої межі, може поставити під підозру інших і стати причиною їхнього свого роду покарання – у крайньому разі, психологічно. В головах людей виникає питання: добре, цього зловили, але скільки не зловлених займаються тим самим? У цьому закладі працюють «сорок розбійників». Та інші подібні питання, які стають причиною виникнення негативної думки стосовно людей, які не мають відношення до хабарництва та інших подібних справ. Коротше кажучи, необхідно не лише забезпечувати збереження прав, але й враховувати деякі особливі ситуації.

Pin It
  • Створено .
Авторські права 2021 © Фетгуллах Гюлена веб-сайту. Усі права захищені.
fgulen.com є офіційним джерелом з Фетхуллаха Гюлена, відомий турецький учений і інтелектуальної.