Нехай відкриють православну духовну семінарію

Мої враження

Фетхуллах Ґюлен їсть дуже мало. На сніданок – склянка молока й 3-5 крекера… Снідає й вечеряє у себе в кімнаті. Хоча лікарі й забороняли, під час останнього рамазану додержувався посту.

«Хто має такі самі хвороби, як у мене, я б порадив не додержуватись посту. Але собі я так не скажу.» Обідають всі разом, якщо дозволяє стан здоров’я пана Ґюлена. Він сам приносить їжу з кухні, сідає завжди на одне й те саме ісце за столом. Для решти присутніх їжу приносять і ставлять на столі.

Ґюлен дуже уважно слідкує за тим, аби гості мали за столом все у достатку. Після обіду обов’язково приносять чай, іноді замість нього – турецький кофе. Ґюлен випиває 2-3 маленьких скляночки чаю, з’їдає фінік і декілька міндальних горішків.

Готовлячи їжу, тут рахують калорії.Обід подають з двох блюд, на вечерю – лише одне.

Що Ви думаєте стосовно духовної семінарії і «вселенської патріархії»?

Проблема розглядається в рамках державної політики, і тому кожне вимовлене слово може буте піддане коментарям. Патріархія завжди була відкритою. Я багато разів зустрічався з патріархом. Перед першою нашою зустріччю повідомили й людям наверх. Я знав думку протилежної сторони, і тому ми задали питання, якою повинна бути наша позиція. Далі я не стану вдаватись в деталі… «Вселенським патріархом» з моменту заснування патріархії називають людину, яка її очолює. Вони використовують цей вислів і цей титул як слід. Самостійність... Він говорить такі речі, що… Посольство США також підходить до них з цієї позиції… Замість того, щоб сприймати питання таким чином і налаштовуватись якимсь чином, спочатку необхідно подивитись, а чому ж так говорять. Ви можете не погоджуватись і використовувати стосовно нього вислів «вселенський патріарх», але в своєму колі вони його здавна використовують. Наприклад, в Туреччині немає таких понять як «пане наставнику», «пане проповіднику», «пане муфтію», але люди звикли й продовжують говорити так. Я абсолютно на це не претендую, але наші люди і про мене говорять так само. Я думаю, треба було подивитись на це питання також з цієї сторони.

Якими є наміри патріарха?

У якій мірі я зрозумів з його слів, він хоче сказати наступне: Я також є громадянином Туреччини. Дозвольте відкрити семінарію. Давайте, замість того, аби напрвляти людей в різні кінці світу, дамо їм освіту в Туреччині, а потім відправимо… Коли я говорив про це одному з президентів, він сказав, що це дуже розумна людина і може мати особливу думку. Якщо він розумний, то й ви будьте такими. Направляти в різні країни православних священників, вихованих в турецькому культурному середовищі, чи піде на користь Туреччині. Якщо це є вирішенням проблеми, яка існує з часів султана Мехмета Фатіха, то краще, щоб запропонував не я – тоді проти нього не виступали б. Я категорично не можу бути прибічником поділу нашого народу, навіть якщо відокремляться десятеро, не можу погодитись з цим. Це окреме питання, але необхідно порахувати, що це дасть Туреччині й чого країна позбудеться. Займати позицію, покладаючись на емоції, зводити все до ворожості не пристало сформованій, сталій Туреччині з блискучим минулим. Якщо вони також поскаржилися на Туреччину в Європі, якщо сказали, щоб ті наполягали на проблемі «вселенської патріархії», то це не личить їм. Як на мене, вони мають сісти за стіл переговорів й обговорити проблему з представниками влади.

Ваше перебування в США критикується й оцінюється у зв’язку з проектом «Великого Близького Сходу» (ВБС), Північною Африкою, теорією Зеленого пояса. Запитують: «Чому не Німеччина або Франція?», а ті, хто вважає, що для Вас підходять Саудівська Аравія й Іран, говорять: «Якщо вже він такий мусульманин, то чому живе в Америці?» Чому Америка?

Мій приїзд Америку мав свою передісторію. У 1997 році я приїхав для того, щоб мені зробили ангеографію й планував залишитись на 2-3 місяці. Тоді навіть шановний президент Сулейман Демірель допоміг мені й зателефонував лікарю Мурату, який знаходився в Кливлінді. Я вдячний йому за допомогу, що наставив на путь, наполягав на операції. І тоді також говорили, чому Америка, чому він залишився там, він, бач, утік. Насправді, коли я приїхав сюди, я не мав сил навіть підняти ковдру, якою був накритий. Приймав ліки, які рекомендували лікарі. Продовжував піші прогулянки на свіжому повітрі й тренувався на рухливій доріжці, але стан продовжував залишатись поганим. Мій приїзд на цей раз знову був пов’язаний з тими самими симптомами. В клініці «Майо» працював лікар Саіт Бей з кримських турок. Коли він приїздив в Туреччину, то побачив мій стан і наполегливо рекомендував приїхати сюди. Якби запросили в Німеччину, я поїхав би туди. Приїхав до Америки, почалось лікування, а через 1-2 місяці в Туреччині – та буря у зв’язку зі змовою. Я залишився тут. Збирався поїхати, але лікарі не дозволили, сказали, що я наражаю себе на великий ризик. З цього приводу є велика кількість лікарняних висновків, з яких видно стан мого здоров’я. Для чого мені тікати, що я маю такого, щоб тікати?

Про Вас говорять, що він, бач, однією ногою стоїть в Америці, а другою – в Саудівській Аравії.

В Саудівську Аравію я останній раз їздив 1986 року в хадж. Не був там 20 років. Ті, хто говорить, що я однією ногою стою в Саудівскій Аравії, якби я туди поїхав, говорили б інше, можливо, що я обома ногами стою в Саудівскій Аравії. Можливі також інші звинувачення. Іран міг бути ще більшою проблемою. Чесно кажучи, з Іраном у мене не було зв’язків. Вони не проявили зацікавленості також до пропозиції зробити щось разом у сфері освіти, культури, толерантності, як до цього ставляться в Туреччині.

Я не думаю, що вони могли тепло поставитись до можливості мого приїзду туди, а також приїзду деяких моїх товаришів. Ми й на гадці не мали. Якби я поїхав в Іран, то ті, хто тепер усе це по-різному коментує, могли сказати: «Він там – рука, око й вухо Заходу.» Якщо їхнє сердце недобре, і якщо вони тебе призначили на якесь місце, зв’язали з чимось, то будуть говорити одне й те саме, що б ти не робив. І примусити їх замовкнути – не наше завдання. Існує свобода думки. Якщо є деякі обмеження, то їх використовують лише відносно нас, і цього досить.

Як Ви в політичному сенсі оцінюєте той процес, в який увійшли США після 11 вересня?

Я не зобов’язаний дивитись на процес, який розпочався після 11 вересня, ні як американці, ні як інші. Завалились башти, в інших місцях відбулися інші події. Вони, події такого роду, позиція, яку займуть США, можливо, були прораховані, заплановані іншими людьми. За ними, можливо, стоять люди, які планували події, які мали місце в Афганістані, а пізніше в Іраку. Якщо хтось усе це спланував, то зробив це дуже добре, попав в точку. Було завдано поштовху страшним речам, наслідки яких будуть відчуватися в усьому світі.

Внаслідок цього в деяких місцях постали проблеми, які досі не вирішені. Чи вирішуються проблеми так, як їх слід вирішувати, чи їх вирішують за допомогою тиску – про це завжди можна сперечатись. Але одне ясно –з’являються нові проблеми.

Питання виросло до порушення територіальної цілістності Іраку. Чи можливим було це попередити? Чи достатньо було Туреччині скористатись своїм авторитетом? Що зміниться, якщо країни регіону заявлять про свою позицію? Чи все піде так? Це створює для Близького Сходу серйозну небезпеку. Черга дійде й до інших країн. На самому початку ті, хто планував усе це, використали проблему як привід.

Як би не сталося, а зараз Америка переживає серйозні проблеми.

Як Ви гадаєте, в чому помилилась Америка?

У багатьох питаннях. Ще до початку військових дій ми запитали у деяких близьких нам представників академічних кіл, вихідців з Туреччини, чи зможуть вони довести до відома американської влади нашу думку стосовно порушення територіальної цілісності Іраку, й з проханням не робити цього. Вони відповіли, що «зараз вони не в змозі розглядати ці проблеми таким чином. Вони налаштовані рішуче. Вони, здається, твердо повірили в надані їм відомості.»

Потім виявилося, що ЦРУ склало недобрий звіт. Значить, в ЦРУ були деякі люди, які бажали, щоб було саме так. Мабуть, вони надали невірні відомості. Велика держава втрапила в таку саму авантюру, яка була у В’єтнамі. Скільки б вони ні говорили, що вони добиваються успіху, що доб’ються перемоги демократії, сьогодні самі ж говорять, що не можуть упоратися з Іраком. А зараз навіть не знайдуть виходу, як повернутись назад. Думають, чи залишитись там, аби настановити окремі угрупування між собою, а самим виконувати роль суддів, чи відступити назад, або ж висунути на передній план більш м’яко настроєних мусульман, інших взяти в залізні рукавиці, і таким чином врятувати свій авторитет й виправдати очікування.

Якби Ви могли звернутися до американців до початку операції, що б Ви сказали їм?

Америка сьогодні – важлива для збереження рівноваги в світі держава. До теперішнього часу вона була відома своєю демократією. Вона не повинна втратити тут свій авторитет. Але цей авторитет було витрачено. Було завдано збитків повазі до них. Тепер, навіть якщо вони зможуть утримати щось за допомоги грубої сили, їм доведеться, добре подумавши, відступити на два кроки назад. Там, де застосовується груба сила, суд не працює на повну силу. Має спрацювати мозковий штурм, мають опрацьовуватися альтернативні рішення. Не варто було порушувати спокій, територіальну єдність Іраку. В регіонє похитнулась рівновага. Якщо так піде далі, все ще гірше заплутається. Не дивлячись на те, що фактором рівноваги там виступає Туреччина, ця рівновага порушена на користь інших. Іранці вийдуть наперед, притягуючи на свій бік і шиітів.

Чи усвідомлює Туреччина цю рівновагу?

Я не впевнений, що усвідомлює. Тому що в Йємені є зейдіди. Вони послідовники високоповажного Алі. Рівновага порушується на всьому Близькому Сході, до Йємена, до внутрішньої Африки. Туреччина повинна помітити це.

В чому полягає значення Іраку?

Ірак після Туреччини – наче вершина Евереста. Коли дивишся звідти, азійські степи – у твоїх ніг. Як небесний небозвід. Хулагухан не випадково поставив тут своє шатро. Й Аббасіди були там з другого століття й до того часу, коли їхній халіфат перейняв Явуз. Зенгіди, сельджукіди, ільханіди, караханіди, эйюбіди розуміли значення цього регіону. Звідти можна контролювати Схід, Далекий Схід. І сьогодні вони мають намір контролювати звідти і цей регіон, і Далекий Схід. Теперішній результат став не таким, як вони сподівалися. Не дивлячись на диктатуру Саддама, суніти там не хочуть нічого такого. Якби усе було направлене лише на скинення Саддама! Зібрали б разом сунітів, шиітів, курдів і туркмен і зберегли їхню єдність! За допомоги такого м’якого правління, не наносячи збитків власному авторитету, дійсно отримали б на Сході визнання як прихильники демократії та завоювали б симпатії! Мали місце багатосторонні помилки. Зараз народам регіону важко пояснити, що це здійснювалось з хорошими намірами.

Ви дивились серіал «Холод в лютому» по телеканалу Се-Те-Ве?

Намагаюсь дивитись. Із слів моїх товаришів, показують і «Долину вовків». Говорять, що це якісні роботи. Можливо, мають місце деякі неточності з точки зору логіки, але задум «Холоду в лютому» здається мені цікавим. Примушує задуматись над теперішнім становищем Туреччини, її легальними і таємними організаціями. Як на мене, такі роботи повинні дивитись державні діячі. Це допоможе їм краще побачити, що діється позаду, за кадром, за завісою.

Чи не випадає Вам бачити в головному герої серіалу Тахіре Мутлу самого себе?

Він тісно пов’язаний із значними подіями. Можливо, хтось і знайде схожість, але тільки в тому сенсі, що коїться з маленькими людьми в таких ситуаціях.

Що має робити Організація ісламської конференції в рамках процесу, який має місце на Близькому Сході?

Голова Ісламської конференції пан Екмелеттін є щирою людиною. І можливим було організувати вагомий захід – скликати конференцію на високому рівні. Заради того, аби не терпіти розколу в регіоні, могли б примусти ООН почути свій голос, направити ноту, спрямовану на встановлення миру, яка б закликала Америку утриматися від подальших помилок.

Чи може Туреччина вплинути за допомогою своєї військової сили?

Наша військова сила заслуговує на повагу, але на долю Туреччини припадає дуже багато роботи. Ця проблема не вирішується за допомогою сили. Якщо Туреччина увійде туди як військова сила, то спричинить занепокоєння деяким елементам, настановить проти себе людей на Близькому Сході. Це може нанести збитку «підсвідомому рівню авторитету», яким користується наша країна і який я вважаю значним капіталом. А цей капітал не можна втрачати, його необхідно використовувати заради того, аби в подальшому мати Туреччину за зразок для повернення спокою на Близькому Сході.

Як ви розцінюєте перспективи проекту Великого Близького Сходу (ВБС), який опрацьовує Америка?

Можливо, за участі ВБС вони задумали здійснити якісь корисні справи. Але Близький Схід є сферою інтересів багатьох країн, у тому числі й Туреччини. Якщо проект ВБС буде реалізуватися, то вони мають взяти до уваги й зауваги Туреччини як стратегічного партнера. Цікаво, який проект у Туреччини? Якщо існуєт якийсь план, і в ньому з самого початку ми не брали участі, то це означає, що цю гру планували інші. Таким чином, і фігури, які будуть задіяні в проекті, будуть належати іншим.

В якій частині ВБС має зайняти місце Туреччина?

Потрібний ВБС чи ні? Чи віримо ми у нього? Якщо віримо, то Туреччина має продемонструвати Росії, ЄС і Китаю, що місце, яке вона посідає, є безцінним з точки зору рівноваги у світі. Слід добре пояснити, що якщо існуватиме Великий Близький Схід, то лиже завдяки вагомості Туреччини. Якщо навіть ВБС – серйозний проект і націлений на встановлення демократії, Туреччина має дивитись на план, діяти кваліфіковано, враховувати власні інтереси, наміри, дізнатися про правила гри та деталі. Ця проблема має торкатися також інших близькосхідних країн. Якщо проект буде повністю закритим, то гра скінчиться на користь протилежної сторони, і ми не зможемо захистити своїх інтересів.

Чи можуть народи Близького Сходу, які довгий час перебували під диктаторським режимом, за власним бажанням здійснити перехід до демократії? Чи відчуваються такі переміни?

Ніби відчуваються. Вони мають такі вимоги, як свобода думки і совісті, самовираження, праці. Стосовно права обирати і бути обраним вони вважають себе майже наполовину, на демократичному шляху. З часом вони досягнуть кращих позицій. Якщо ставиться мета досягнення передової демократії, яка існує в деяких країнах Європи, то ця ідея не може здійснитися вмить.

Вони можуть перейти до демократії тим само щляхом, яким пройшла у свій час Туреччина. Я точно не знаю, як це сталося у нас, якою була психологія народу, як суспільна свідомість прийняла рішення, але якщо слідувати шляхом примусу, то це буде помилкою.

Якщо навіть ідея, задум дуже хороші, вони мають ініціюватися від самого народу. У протилежному випадку, закриття одних шляхів заради відкриття других буде витлумачено як продовження диктаторського режиму в трохи іншому вигляді й викличе супротив. Власне кажучи, вже думають про те, як скористатися демократичними правами, але ще не розуміють, як отримати це благо. Деякі силкуються вирішити проблему радикальним шляхом, а деякі – шляхом приходу до влади. Дуже мало таких, хто вірить, що зможе вирішити проблему через вирішення суспільних проблем.

Чи можливе використання турецької моделі?

Наш перехід до демократії стався півстоліття тому, не дивлячись на це, ми й досі ремонтуємо тріщини  та переломи. Це реальність, яку не слід випускати з поля зору. Мотивація на Близькому Сході не може бути простою, але я вірю в те, що блага, які приносить демократія, важливіша за систему. Можливо, диктатори підготують ґрунт деяких прав і свобод, потроху відступаючи заради збереження самих себе, не вступати в сутички з великими силами, не воювати з власним народом.

Свобода думки, совісті, самовираження і труда – все це, можливо, до якоїсь міри, лібералізм, який передбачає повагу до людини… З часом розшириться. Настане день, і народ обере те, що схоче сам. На теперішній час, здається, рішучості стосовно переходу до демократії поки немає, але процес іде.

Чи мав успіх Іран в експорті режиму?

Здійснюючи експорт режиму, Іран мав бажання, аби його підтримали оточуючі. Можливо, і талібани живляться тією ж ілюзією. Закриваючи турецькі школи, вони говорили, що це, значить, не той путь; що проблема вирішується так, як це роблять вони. Так говорять люди, які думають вузько, які вважають, що за допомоги влади зможуть вирішити будь-яку проблему, які повторюють завчені фрази, не відаючи, в чому проблема людства. Іран, з одного боку, висловлює нові ідеї і намагається їх експортувати. Не скажу, що їхні зусилля пропали марно. У 1992 році я був в Австралії і чув, що в тому році іранська держава направила 100 осіб навчатися в докторантуру. Якщо вони за свої гроші направили стільки людей, то над цим необхідно задуматись. Туреччина може зробити так само, може хизуватися, направляючи в різні кінці світу людей, які виховані в своєму культурному середовищі та філософії. Якщо необхідним стане лобіювання, то це можна здійснювати через своїх людей, які повірили в інтереси своєї країни. Ті, хто займається лобіюванням, не обмежуються самими послами, консулами і аташе.

Що приніс ісламський рух в Ірані мусульманам – користь чи шкоду?

Я говорив і з кафедри мечетей: аятуллахі, які є тлумачами мусульманських законів, могли б забезпечити зближення з сунітським світом, відмовляючись від штучної конфронтації в питаннях, які є відкритими для обговорення і можуть вважатися другорядними. Це могло посприяти частковому подоланню надмірної неприязні і налагодити добрі стосунки з тою чи тою країною. Після революції Хомейні користувався дуже великою підтримкою. Можливо, занадто великою. В журналі “Аль-муджтамаа”, який випускають араби, я читав одну статтю, яка вийшла на честь дня народження Хомейні. Автор дуже високо підносив його за те, що він зумів успішно здійснити розпочатий ним рух. Людина, на яку дивляться так, спроможна вирішити багато проблем, що стосуються деталей, спираючись на довіру, яку до нього відчувають… Але не спромігся.

Чи знехтував Хомейні можливістю помиритися з сунітським світом?

Я хотів би, аби він пішов на примирення з сунітським світом. У власній країні вони могли здійснити революцію, на це нічого не скажеш. Поганим було те, що вони почали рух від імені ісламу. Події відбувались так непорядно, що у всьому світі виникла ворожість до мусульман. Вони стали причиною обмежень сфери дій та діяльності людей, які щиросердно служать вірі. Зараз скрізь, де в світі не прозвучить голос на підтримку віри і духовності, де б не сказали, що дайте нам право наслідувати нашу віру в особистому, в сімейному житті, там виникає проблема. Крім того, іслам має сторони, які торкаються соціального життя, і ці підходи хороші, вони, в той же час, не торкаються держави, державних правил. З одного боку кон’юнктурщики, а з другого – ті, хто відчуває неспокій у зв’язку з державним устроєм, – і не лише у нас – дивляться на найменшу активізацію мусульман як на другий Іран. Звичайно, тих людей, які брали участь у цьому русі, стали називати муллами, можливо, деяких вважали хомейністами.

Я не знаю, яку користь приніс цей рух, який мав місце в Ірані, народу цієї країни, але інших мусульман він поставив під підозру. Тепер усіх мусульман в світі розглядають під лінзою, чи мають вони такі наміри? Після 11 вересня становище значно погіршилось. Почалась параноя. Мусульманству іранській рух завдав шкоди…

Іран став для багатьох ісламських рухів періодом, моделлю чи джерелом натхнення. Що він значить для Вас? Чи може Туреччина стати Іраном?

Іранську революцію забажали експортувати, як і всі революції. Внаслідок того, що вона мала релігійну сторону, в Туреччині деякі представники духовенства, хоча вони й суніти, дивились на неї з симпатією, спілкувались з керівниками закордонних місій Ірану, поїхали туди, аби працювати там в школах. Тобто, це в якомусь сенсі стало прикладом. На це вплинула й оригинальність цієї революції. Раніше цією оригінальністю скористались ваххабіти. З цієї точки зору не можна сказати, що ця революція не мала впливу. Її осколки досягли і Єгипту, і Канади. Цей вплив уміщував деяку жорсткість. Використовуючи державні можливості, відкрили мечеті, школи, ісламські центри в найвіддаленіших куточках Далекого Сходу. А школи та культурні осередки, які були відкриті деякими ініціативними громадянами Туреччини і могли стати альтернативними, не знайшли підтримки окремих осіб в нашій країні. Якби турецька держава проявила себе так само! Чому в тих же регіонах в якості альтернативи не бути присутніми вам? Мені важко це зрозуміти. Значить, деякі особи зовсім не думають, а пов’язують все з ворожістю, ненавистю, нетерпимістю.

Pin It
  • Створено .
Авторські права 2024 © Фетгуллах Гюлена веб-сайту. Усі права захищені.
fgulen.com є офіційним джерелом з Фетхуллаха Гюлена, відомий турецький учений і інтелектуальної.